Головна Головна -> Твори -> “Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi…” (за творчiстю Василя Стуса)

“Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi…” (за творчiстю Василя Стуса)



“Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi…” (за творчiстю Василя Стуса)

Людям краще щоб було
жити,
попiд косами лягло
жито.
/ В. Сосюра /

Минають столiття, держави зникають i народжуються новi. та вiчно живуть народи. I навiки залишаються в народнiй пам’ятi тi, кому Батькiвщина, рiдна мова та вiльна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарiв почесне мiсце належить i героєвi нашого часу Василевi Стусу.

Син селянина, щира, натхненна, емоцiйна людина, вiн понад усе любив землю i працю на нiй. Але ще вiн бачив, що не все гаразд в Українi, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо “Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродiй. Якби було краще жити, я б вiршiв не писав, а робив би бiля землi”.

З 47 рокiв його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГiвських таборах. Таку долю вiн обрав свiдомо i нiколи не шкодував, бо за ним “стояла Україна, її пригноблений народ”.

Про що ж спiвала його змучена, але не скорена Муза?

Про рiзне. Спочатку його поезiя була життерадiсною, юнiстю свiтилася його сповнена вiри i надiї пiсня:

Шумуйте, весни, днi, ярiйте, вечори,
Поранки, шлiть нам усмiшки лукавi!
Вперед, керманичу!
Хай юнiсть догорить –
Ми вiдданi життю,
i нам вiддастся в славi!
(“Не одлюби свою тривогу ранню”)

Вже тодi поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами i розумiти бiль рiдного народу. I гiркi ноти починають бринiти, а потiм – панувати у його вiршах:

Народе мiй, коли тобi проститься
Крик передсмертний i тяжка сльоза
Розстрiляних, замучених, забитих
По соловках, сибiрах, магаданах…

Бiльш за все болить йому за долю України: тоталiтарна iмперiя змушує забувати про її iсторiю, закриваються українськi школи, проводяться арешти кращих представник iв нацiональної iнтелiгенцiї. “Як може розвиватись нацiональне дерево, коли йому вiдрубано пiвкрони?” – ставить вiн у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває iсторикiв та письменникiв. I от вже поет-громадянин проголошує нову, активнiшу позицiю:

… не рюмсати на порiддя,
Коли твiй гайдамацький рiд
Рiжуть линвами на обiддя
Кiлька сот божевiльних лiт.
Часом ця думка лунає ще вiдвертiше, В. Стус закликає:
…I зважитись боротися, щоб жити,
I зважитись померти, аби жить…

Хiба може пробачити таке тоталiтарний режим? Вiн не пробачав i меншого…

Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крiзь терени до зiрок правди i духовностi.

“Караюсь, мучусь, але не каюсь”, – писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, вiн “не крицевий”, i тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:

Яким мене мати вродила
I благословила в свiти.
I добре, що не зумiла
Мене вiд бiди зберiгти.
(“Господи, гнiву пречистого…”)

Дещо схоже звучить i у його листi до матерi: “Це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нiкому не зробив зла, бо дбав не тiльки про себе. I вiд того менi свiтло на душi”.

Навiть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катiвнях, в карцерах, в засланнi. Любов Стуса до людей i України була сильнiшою.

Як добре, що смертi не боюсь я
I не питаю, чи тяжкий мiй хрест,
Що перед вами, суддi, не клонюся…
(“Як добре те, що….”)

Безсмертна сила народу, сила любовi до рiдної землi. Вiрив поет, що упаде “зерном в рiднiй сторонi”, сподiвався, благав долю, щоб так сталося…

Та хiба зовсiм не судилося це йому?

Так, вiн помер у неволi, але лишився живим. У пам’ятi. У пiснi. У тому, що сьогоднi Україна незалежна. Вiн символiчно став зерниною майбутнiх перемог, i реально – вiхою в iсторiї української лiтератури.


Загрузка...



Схожі твори: