Головна Головна -> Твори -> “Червоне – то любов, А чорне – то журба” (Iнтимна лiрика Дмитра Павличка)

“Червоне – то любов, А чорне – то журба” (Iнтимна лiрика Дмитра Павличка)



“Червоне – то любов, А чорне – то журба” (Iнтимна лiрика Дмитра Павличка)

Вже рання творчiсть Дмитра Павличка вабила чистотою слова. З роками голос поета мужнiв, ширшали обрiї його тематики, звучання його поезiї ставало все бiльш рiзноманiтним; лiричне переплiталося з iронiєю, фiлософський роздум – з патетичним осудом; строфи вiдливаються i в сонет, i в поему, i в лiричну пiсню.

Є у нього чудовий вiрш, що став пiснею, – “Два кольори”. За емоцiйною палiтрою вiн нагадує пiсню на слова А. Малишка про вишитий руками матерi рушник. Червоне та чорне – характернi для української вишивки кольори:

Червоне – то любов,
А чорне – то журба.

Журба i любов часто бувають поруч. Наприклад, коли кохання лишається нероздiленим. Цю тему ми зустрiчаємо у циклi вiршiв “Пахощi хвої…”, що трошки нагадує “Зiв’яле листя” Франка. Йдеться, звiсно, не про плагiат, навiть не про наслiдування: дорогою генiального попередника йде талановитий однодумець, людина спорiдненого, але неоднакового свiтосприйняття. Схожа глибока пристраснiсть, схована у вiршах i, як вже згадувалося, тема. Сумна пiсня нероздiленого кохання, бiль юного пораненого почуттям серця.

Як дуб листочки пожовтiлi
Тримає на своєму гiллi
Аж до травневого розмаю,
Отак i я своє кохання,
Зимою вбите спозарання,
У серцi юному тримаю.
(“Як дуб листочки пожовтiлi…”)

На вiдмiну вiд лiричного героя Франка, юнак з циклу “Пахощi хвої” не забуває про оточуючий свiт у вирi власного горя. Вiн звертається за допомогою до матерi, щоб вона врятувала “вирване” серце:

Вона для нього з-помiж трав
Знайде лиш їй вiдомi лiки,
Щоб я забув тебе навiки
I снами долю не карав.
(“Чого ти мною так гордуєш?”)

Вiн звертає увагу i на те, що його кохана зневажає чужий “труд мозiльний” – байдуже топче колосочки. Розривається серце мiж осудом i коханням. Знаючи про нелегке життя матерi своєї коханої, вiн говорить:

Тiльки ти не знаєш зовсiм далебi,
Чом цiлую руку їй, а не тобi.
(“В матерi твоєї руки в мозолi…”)

Як кожна людина, лiричний герой циклу мрiє про особисте щастя, яким для нього є саме кохання, але йому замало мiщанського кубельця, до якого прагнула дiвчина. Йому хочеться, щоб усi навкруги були щасливi. Хоч згадуй вислiв Лiни Костенко: “Нерiвня душ – це гiрше, нiж майна”.

Мабуть це й призвело зрештою до трагедiї бiльшої, нiж дрiбнi розбiж-ностi й непорозумiння – i от вже звучать глибоким болем рядки про зраджене кохання:

Чи то дружина пiшла на зраду
Чи просто жiнка була вона?
Кажи сьогоднi менi неправду,
Занадто правда твоя страшна.
(“Прийшла i стала посеред кiмнати”)

I хочеться забути зболiлому серцю про цей удар, але:

Тiльки хто ж погасить зумiє
Першi мрiї, першi поривання?
У багаттi другого кохання
Першого завжди iскринка тлiє.
(“Ти мене гуцулом називала”)

А далi дорослiшає юнак, мужнiє поет, але душа його жива, вона не втрачає здатностi кохати i оспiвувати свої почуття. Щоправда, вже трохи iншi. Хоча сила пристрастi залишається, якщо не збiльшується, у них вiдчувається зрiлiсть, поет намагається зрозумiти “греховницю пречисту”, iнакше дивиться навiть на зраду – лiричний герой не хоче одягати “вiрностi шлею”. Суто технiчно досконалiшою стає i образна система вiршiв.

А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Нi у потворну безвiсть бруду,
Нi у нудоту чистоти.
(“Моя грiховнице пречиста”)

Немає нiчого однозначного в життi. Це розумiння приходить з досвiдом, часом – з гiрким. Але це так.

Нiщо не забарвлюється в один колiр. Скрiзь нас чекає i радiсть, i печаль, i любов i журба – червоне та чорне. I хоч “сфера дiї” цього закону буття значно ширша, нiж кохання, мабуть саме в останньому вiн виступає найвиразнiше.

I людина, здатна на вiрнiсть, щирiсть i самопожертву в особистому, буде i добрим громадянином.


Загрузка...



Схожі твори: