Головна Головна -> Твори -> “Я блукаю i кличу душу свою…” (Волт Вiтмен)

“Я блукаю i кличу душу свою…” (Волт Вiтмен)



“Я блукаю i кличу душу свою…” (Волт Вiтмен)
Творчiсть великого американського поета-новатора Волта Вiтмена стала
своєрiдною поетичною Бiблiєю. Вiтмен вiрив у пророче покликання поета,
який приходить на землю оновити її, “коли втрачають змiст слова i
предмети”. Своє нове поетичне свiтобачення поет втiлив у збiрцi поезiй
“Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твiр –
свiдчення космiчностi, епiчної всеосяжностi поетичного свiтобачення
Вiтмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвiту,
вiдкриття i обожнювання Людини i Природи. Все це вимагало якiсно нової
образностi та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стає
втiленням нового, вiльного Людства.
Осторонь метушнi стоїть моє Я,
Стоїть раде, привiтне, спiвчутливе, єдине.
Звiдки ж береться внутрiшня досконалiсть поета?
Я блукаю i кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання,
розглядаю лiтню травинку.
Образ “лiтньої травинки” символiзує новий Всесвiт, в основi якого не
далеке холодне небо, а теплий живий рiдний зелений свiт. “Брунатнi
мурахи”, “незлiченi стебла”, “чоловiки та жiнки” – все живе у ньому за
одним законом (“Я бачу в них i в собi один i той самий вiчний закон”).
Об’єднуючи численнi образи людей, тварин, комах, Вiтмен використовує
художнiй прийом “каталогу” i стверджує гармонiю всього живого.
I всi вони вливаються в мене, i я вливаюсь в них,
I сутнiсть моя десь така, як у всiх них.
Iз них усiх та з кожного з них я тчу пiсню про себе.
Поет веде дiалог зi своєю душею, i саме вона пiдказує йому, “що основа
творiння – це любов”. А джерелом любовi поета є Земля:
Тiльки торкнуся землi ступнею.
Звiдти так i зринуть сто любовей…
Саме тому i спiває поет свiй гiмн Землi:
Усмiхнися i ти, млосна iз диханням свiжим, о земле.
…Усмiхнися, бо йде твiй коханець.
А “небеснi закони ще треба доробляти i виправляти” – вважає поет.
Зухвале сонячне свiтло,
Ти освiтлюєш тiльки поверхнi,
а я виявляю i поверхнi, i глибини.
Поет пропонує вiдкинути старих богiв (“Стiльки ж божеського, а може й
бiльше, я вiдкриваю в теслi, що зводить будинок. Я вiддаю йому вищу, нiж
Боговi шану”) i робить висновок:
Надприродне то все пусте,
Я сам на свiй час чекаю, щоб стати одним з богiв.
Потому, найвища цiннiсть – це Людина. З чого ж складається її “Я”? З
дiйсностi й часу, якi приймає поет, iз землi й моря (“Я частинка твоя
невiддiльна, я одна твоя хвиля i всi твої хвилi одразу”), з усiх живих
iстот, з душ усiх людей (“Я всiх вас знаю, я знаю море мук, сумнiвiв,
розлуки, безвiр’я” ), з невiдомостi (“це не хаос, не смерть – це форма,
єднiсть, це план… це вiчне життя, це Щастя”). Поет вiрить у своє
безсмертя, бо вiн заповiдає себе землi, “щоб прорости травою, яку
люблю”.
Отже, тiльки досконале, духовно повне i гармонiйне Я – травинка -може
бути основою нового Всесвiту, а не далекi небеснi закони, – вважає
Вiтмен.

“Я блукаю i кличу душу свою…” (Волт Вiтмен)
Творчiсть великого американського поета-новатора Волта Вiтмена сталасвоєрiдною поетичною Бiблiєю. Вiтмен вiрив у пророче покликання поета,який приходить на землю оновити її, “коли втрачають змiст слова iпредмети”. Своє нове поетичне свiтобачення поет втiлив у збiрцi поезiй”Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твiр -свiдчення космiчностi, епiчної всеосяжностi поетичного свiтобаченняВiтмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвiту,вiдкриття i обожнювання Людини i Природи. Все це вимагало якiсно новоїобразностi та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стаєвтiленням нового, вiльного Людства.
Осторонь метушнi стоїть моє Я,
Стоїть раде, привiтне, спiвчутливе, єдине.
Звiдки ж береться внутрiшня досконалiсть поета?
Я блукаю i кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання,
розглядаю лiтню травинку.
Образ “лiтньої травинки” символiзує новий Всесвiт, в основi якого недалеке холодне небо, а теплий живий рiдний зелений свiт. “Брунатнiмурахи”, “незлiченi стебла”, “чоловiки та жiнки” – все живе у ньому заодним законом (“Я бачу в них i в собi один i той самий вiчний закон”).
Об’єднуючи численнi образи людей, тварин, комах, Вiтмен використовуєхудожнiй прийом “каталогу” i стверджує гармонiю всього живого.
I всi вони вливаються в мене, i я вливаюсь в них,
I сутнiсть моя десь така, як у всiх них.
Iз них усiх та з кожного з них я тчу пiсню про себе.
Поет веде дiалог зi своєю душею, i саме вона пiдказує йому, “що основатворiння – це любов”. А джерелом любовi поета є Земля:
Тiльки торкнуся землi ступнею.
Звiдти так i зринуть сто любовей…
Саме тому i спiває поет свiй гiмн Землi:
Усмiхнися i ти, млосна iз диханням свiжим, о земле.
…Усмiхнися, бо йде твiй коханець.
А “небеснi закони ще треба доробляти i виправляти” – вважає поет.
Зухвале сонячне свiтло,
Ти освiтлюєш тiльки поверхнi,
а я виявляю i поверхнi, i глибини.
Поет пропонує вiдкинути старих богiв (“Стiльки ж божеського, а може йбiльше, я вiдкриваю в теслi, що зводить будинок. Я вiддаю йому вищу, нiжБоговi шану”) i робить висновок:
Надприродне то все пусте,
Я сам на свiй час чекаю, щоб стати одним з богiв.
Потому, найвища цiннiсть – це Людина. З чого ж складається її “Я”? Здiйсностi й часу, якi приймає поет, iз землi й моря (“Я частинка твояневiддiльна, я одна твоя хвиля i всi твої хвилi одразу”), з усiх живихiстот, з душ усiх людей (“Я всiх вас знаю, я знаю море мук, сумнiвiв,розлуки, безвiр’я” ), з невiдомостi (“це не хаос, не смерть – це форма,єднiсть, це план… це вiчне життя, це Щастя”). Поет вiрить у своєбезсмертя, бо вiн заповiдає себе землi, “щоб прорости травою, якулюблю”.
Отже, тiльки досконале, духовно повне i гармонiйне Я – травинка -можебути основою нового Всесвiту, а не далекi небеснi закони, – вважаєВiтмен.


Загрузка...



Схожі твори: