Головна Головна -> Твори -> Вiйна – найбiльше з лих

Вiйна – найбiльше з лих



Вiйна – найбiльше з лих
I виростають поколiння,
Котрi не чули тишини.
О, найстрашнiше з лiточислень
Вiйна – вiйною – до вiйни!
/ Л. Костенко /
Iсторiя людства ряснiє вiйнами. Чи був хоч один день, коли нiде на
планетi не точилася вiйна?
Вiйни мiждержавнi i громадянськi, локальнi i свiтовi, справедливi i
загарбницькi. Ще за печерних часiв люди воювали за їжу, за зручнiшу
печеру, за жiнку. Пiзнiше – за iншу здобич, за дорогоцiнне камiння,
перли i золото, за невiльникiв. Потiм загарбували територiї заради
корисних копалин, свiтового панування…
Рiзнi часи, рiзнi масштаби, рiзна зброя (вiд кам’яної сокири до
мiжконтинентальної ракети) – та лишалася сутнiсть. Адже так чи iнакше,
вiйна – це лихо, незалежно вiд того, визвольна вона чи загарбницька, бо
страждають простi люди, плачуть матерi i вдови, зростають сиротами дiти.
Плаче Ярославна “в Путивлi на валу, на брамi”, бо її ладо, князь Iгор
повiв дружину “на землю половецьку за землю Руську”.
Залишається вдовою Горпина Чурай, напiвсиротою – її донька Маруся.
Багато горя несли вiйни. I хоч Україна загарбницьких воїн нiколи не
вела, її народ був змушений оборонятися, не легше було тим, хто втрачав
найближчих i найдорожчих. Згадайте роздiл поеми I. Драча “Нiж у сонцi”
про божевiльну матiр, вiд горя якої навiть Врубелiв “Демон” жахнувся. В
хатi у неї сидiли собака, кiт i пiвень, яким вона пiдносила чарки,
називаючи їх iменами синiв.
Найбiльшим лихом ХХ столiття була для України, як i для багатьох iнших
країн свiту Друга свiтова вiйна. Активну участь в нiй взяли й
письменники, воювали вони i словом, i зi зброєю в руках.
Це знову напад? З ворогом двобiй?
Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бiй! –
пише на початку вiйни П. Тичина (“Ми йдемо на бiй”).
Нiколи, нiколи не буде Вкраїна
Рабою нiмецьких катiв, –
присягає М. Бажан у вiршi “Клятва”, що став вiйськовим гiмном нарiвнi з
росiйською пiснею “Священная война”.
Я вiддам свою кров, свою силу
i нiжнiсть до краплi,
Щоб з пожару ти встала,
тополею в небо зросла, –
обiцяє А. Малишко, що називав себе сурмачем.
Але хiба вони виступали за вiйну? Християнська мораль закликає прощати,
але хiба можна забути трагiчнi днi i роки голоду i похоронок та страшнi
кривавi вбивства, жорстокiсть яких межувала з божевiллям?
Будь проклят той, хто
зважиться забути,
Будь проклят той, хто
скаже нам: “Прости!”
– вiд усього серця проголошує М. Бажан над Бабини Яром у Києвi (“Яр”).
Для нас це вже iсторiя. Але i сьогоднi ця вiйна вривається часом у наше
житя їржавими мiнами i снарядами, що досi не втратили своєї зловiсної
сили.
Про це вiрш Лiни Костенко “Пастораль ХХ столiття”
Їх рвонуло навiдлиг. I бризнуло
кров’ю в багаття.
I несли їх дiди, яким
не хотiлося жить…
Гарнi дiти були. Козацького
доброго крою.
Коли зносили їх, навiть
сонце упало ниць.
Та не останньою була Велика Вiтчiзняна – i сьогоднi ще лунають вибухи i
пострiли. Скiльки життiв покладено в Афганiстанi, скiльки скалiчено душ!
Приднiстров’я, Абхазiя, Югославiя, Чечня… Найближче “вчора” i
сьогоднi.
I думаєш: “Господи, чого людям треба? Адже свiтить в небi сонце, росте в
полях хлiб. Люди кохаються, народжують дiтей, створюють симфонiї i
поеми, роблять науковi вiдкриття…” Тiльки б служили цi вiдкриття миру,
а не справi знищення!
Вiдкривши фантастичну силу атома, вiдомий вчений Ф. Жолiо-Кюрi
справедливо застерiгав: “Не можна припустити, щоб люди спрямували на
своє власне знищення i сили тi сили природи, якi вони зумiли вiдкрити i
пiдкорити” (Зб. “У свiтi мудрих думок”).
I хочеться звернутися до усiх землян словами вiдомої пiснi:
Убийте вiйну,
Проклянiте вiйну,
люди Землi!

Вiйна – найбiльше з лих
I виростають поколiння,
Котрi не чули тишини.
О, найстрашнiше з лiточислень
Вiйна – вiйною – до вiйни!
/ Л. Костенко /
Iсторiя людства ряснiє вiйнами. Чи був хоч один день, коли нiде напланетi не точилася вiйна?
Вiйни мiждержавнi i громадянськi, локальнi i свiтовi, справедливi iзагарбницькi. Ще за печерних часiв люди воювали за їжу, за зручнiшупечеру, за жiнку. Пiзнiше – за iншу здобич, за дорогоцiнне камiння,перли i золото, за невiльникiв. Потiм загарбували територiї зарадикорисних копалин, свiтового панування…
Рiзнi часи, рiзнi масштаби, рiзна зброя (вiд кам’яної сокири домiжконтинентальної ракети) – та лишалася сутнiсть. Адже так чи iнакше,вiйна – це лихо, незалежно вiд того, визвольна вона чи загарбницька, бостраждають простi люди, плачуть матерi i вдови, зростають сиротами дiти.

Плаче Ярославна “в Путивлi на валу, на брамi”, бо її ладо, князь Iгорповiв дружину “на землю половецьку за землю Руську”.
Залишається вдовою Горпина Чурай, напiвсиротою – її донька Маруся.
Багато горя несли вiйни. I хоч Україна загарбницьких воїн нiколи невела, її народ був змушений оборонятися, не легше було тим, хто втрачавнайближчих i найдорожчих. Згадайте роздiл поеми I. Драча “Нiж у сонцi”про божевiльну матiр, вiд горя якої навiть Врубелiв “Демон” жахнувся. Вхатi у неї сидiли собака, кiт i пiвень, яким вона пiдносила чарки,називаючи їх iменами синiв.
Найбiльшим лихом ХХ столiття була для України, як i для багатьох iншихкраїн свiту Друга свiтова вiйна. Активну участь в нiй взяли йписьменники, воювали вони i словом, i зi зброєю в руках.
Це знову напад? З ворогом двобiй?
Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бiй! –
пише на початку вiйни П. Тичина (“Ми йдемо на бiй”).
Нiколи, нiколи не буде Вкраїна
Рабою нiмецьких катiв, –
присягає М. Бажан у вiршi “Клятва”, що став вiйськовим гiмном нарiвнi зросiйською пiснею “Священная война”.
Я вiддам свою кров, свою силу
i нiжнiсть до краплi,
Щоб з пожару ти встала,
тополею в небо зросла, –
обiцяє А. Малишко, що називав себе сурмачем.
Але хiба вони виступали за вiйну? Християнська мораль закликає прощати,але хiба можна забути трагiчнi днi i роки голоду i похоронок та страшнiкривавi вбивства, жорстокiсть яких межувала з божевiллям?
Будь проклят той, хто
зважиться забути,
Будь проклят той, хто
скаже нам: “Прости!”
– вiд усього серця проголошує М. Бажан над Бабини Яром у Києвi (“Яр”).
Для нас це вже iсторiя. Але i сьогоднi ця вiйна вривається часом у нашежитя їржавими мiнами i снарядами, що досi не втратили своєї зловiсноїсили.
Про це вiрш Лiни Костенко “Пастораль ХХ столiття”
Їх рвонуло навiдлиг. I бризнуло
кров’ю в багаття.
I несли їх дiди, яким
не хотiлося жить…
Гарнi дiти були. Козацького
доброго крою.
Коли зносили їх, навiть
сонце упало ниць.
Та не останньою була Велика Вiтчiзняна – i сьогоднi ще лунають вибухи iпострiли. Скiльки життiв покладено в Афганiстанi, скiльки скалiчено душ!Приднiстров’я, Абхазiя, Югославiя, Чечня… Найближче “вчора” iсьогоднi.
I думаєш: “Господи, чого людям треба? Адже свiтить в небi сонце, росте вполях хлiб. Люди кохаються, народжують дiтей, створюють симфонiї iпоеми, роблять науковi вiдкриття…” Тiльки б служили цi вiдкриття миру,а не справi знищення!
Вiдкривши фантастичну силу атома, вiдомий вчений Ф. Жолiо-Кюрiсправедливо застерiгав: “Не можна припустити, щоб люди спрямували насвоє власне знищення i сили тi сили природи, якi вони зумiли вiдкрити iпiдкорити” (Зб. “У свiтi мудрих думок”).
I хочеться звернутися до усiх землян словами вiдомої пiснi:
Убийте вiйну,
Проклянiте вiйну,
люди Землi!


Загрузка...



Схожі твори: