Головна Головна -> Твори -> Історична тема в творчості А. С. Пушкіна

Історична тема в творчості А. С. Пушкіна



Знамениті слова Бєлінського про “енциклопедії російського життя” можна віднести до всього творчості О. С. Пушкіна. Бєлінському вторить і А. Григор ‘єв: “Пушкін – наше все”. Пушкін і найтонший лірик, і філософ, і автор захоплюючих романів, і вчитель гуманізму, і історик. Для багатьох з нас інтерес до історії починається з читання “Капітанської дочки” або “арапа Петра Великого”. Гриньов і Маша Миронова стали не тільки нашими супутниками і друзями, але й моральними орієнтирами. 

Так вийшло, що моє знайомство з героями В. Скотта, самовідданою Айвенго, відважним Квентін Дорвард, благородним Робом Роєм відбулося пізніше читання Пушкіна, і мені радісно було знаходити в них схожість з улюбленими героями нашого генія. Але пушкінське спадщина більш багатогранно в жанровому відношенні. Не тільки орієнтовані на історичне переказ балади та історичні романи (улюблені жанри “шотландського чародія”) зустрічаємо ми в творчості нашого письменника. Історичній темі присвячені й поеми (“Полтава”, “Мідний вершник”), і драми (“Борис Годунов”, “Бенкет під час чуми”, “Скупий лицар”, “Сцени з лицарських часів”), і лірика (ода “Вільність “, сатиричні” Казки “,” Бородінська річниця “). Пушкін виступив і як автор історичних досліджень. Його перу належать “Історія Пугачова”, “Історія Петра” і різноманітні історичні нотатки. Інтерес до історії у Пушкіна був незмінним, але на різних етапах творчого шляху історична тема розроблялася ним у різних жанрах і різних напрямках.

Під знаком романтизму проходить петербурзький період і період південній посилання. Твори цієї пори пройняті почуттям гордості за великий історичний шлях Росії і романтичним культом великої людини.

Вже ліцейські вірш “Спогади у Царському Селі”, зазначене печаткою сентіменталістской і класицистичної поетики, представляє собою натхненний гімн Росії і її військової слави. Тут згадуються “Орлов, Рум’янцев і Суворов, / Нащадки грізні слов’ян”, оспівується перемога над Наполеоном (“І назад біжить пихатий галл”).

Класицистична традиція у зображенні історичних подій триває в оді “Вільність”, написаної в петербурзький період. У цьому творі Пушкін як би кидає погляд на всю світову історію:

На жаль! куди не кину погляд –

Скрізь бичі, скрізь залози.

Законів згубний ганьба,

Неволі немічні сльози …

“Згубний ганьба” (тобто видовище) трагічної історії різних народів – наслідок нехтування до морального “Закону”. “Друк прокляття” лежить на тиранів і на рабів. Вісімнадцятирічний Пушкін дає заповіт нащадкам:

Лише там над царською главою

Народів не лягло страждання,

Де міцно з вільністю святої

Законів потужних поєднання.

Ця тема буде продовжена в “Капітанської дочці”, одному з останніх творів Пушкіна. Автор не сприймає “російський бунт – безглуздий і нещадний”. У оді “Вільність” він однаково засуджує і бунт “галлів”, і змовників, які вбили Павла I, й тирана Калігулу, і всіх “самовластітельних лиходіїв”.

“Кліі страшний голос” збагачується в ліриці Пушкіна і сатиричними відтінками. “Казки” (“Ура! У Росію скаче …”) написані, звичайно, на злободенну тему, але на цьому вірші лежить відсвіт біблійної історії. Пушкін висміює Олександра I, “володаря слабкого та лукавого”, його різдвяні обіцянки Росії. Молодий поет ставить проблему істинного людського величі, він розглядає історичних діячів через призму морального закону і гуманізму. Ця думка отримала подальший розвиток у “Війні і світі” Л. М. Толстого.

Але Пушкін-романтик все-таки називає Наполеона “великою людиною” (вірш “Наполеон”), згадує про нього у вірші “До моря”:

Одна скеля, гробниця слави …

Там занурювалися в холодних сон

Спогади величаво:

Там згасав Наполеон.

Зовсім по-іншому звучить тема Наполеона в сьомому розділі “Євгенія Онєгіна”. “Петровський замок” названо не “гробницею слави”, а “свідком занепалої слави”. Наполеон постає перед нами самовдоволеним, “щастям упоєний”, “нетерплячим героєм”, який тільки починає усвідомлювати, що зовсім не царі й полководці змінюють хід історії. Чи не ці рядки “Євгенія Онєгіна” послужили основою знаменитого епізоду в “Війні і світі”, коли Наполеон так і не дочекався делегації жителів Москви на Поклонній горі?

Гроза дванадцятого року

Настала – хто тут нам допоміг?

Остервеніння народу,

Барклай, зима иль російська бог?

На це питання як би відповідає в “Війні і світі” Л. Толстой, хоча в його часи десята глава пушкінського роману ще не була відома. І в самій назві великої книги Толстого не можна не побачити перекличку зі словами пушкінського літописця Пімена з “Бориса Годунова”. Передаючи свою працю Григорію Отрєп’євим, він наставляє наступника:

Описуй, не мудруючи лукаво,

Все те, чого свідок у житті будеш:

Війну і мир, управу государів,

Угодників святі чудеса …

Саме у “Борисі Годунові” вперше у Пушкіна історична тема представлена в реалістичному ключі. Перша російська реалістична трагедія, написана в 1825 році, закінчується знаменитої ремаркою: “Народ мовчить”. Всі персонажі оцінюються в трагедії з точки зору народу. У цьому Пушкін продовжує традиції Шекспіра, що і підкреслюється навіть будовою вірша. Як і в шекспірівських трагедії, в “Борисі Годунові” використовується білий п’ятистопний ямб, є також і прозові вставки.

Історична тема розробляється Пушкіним і в інших драматичних творах. Однак не літопис і не події російської історії послужили основою для знаменитих маленьких трагедій. У них використані перекази і традиційні західноєвропейські сюжети. Історична основа цікавить Пушкіна перш за все своєю психологічної стороною. Так, психологічно можливим вважав він отруєння Моцарта його другом Сальєрі. Маленькі трагедії на прикладах з історії доводять, що “геній і лиходійство дві речі несумісні”.

Це тільки здається, що літописні і легендарні сюжети Пушкін розробляє підкреслено безпристрасно. Розглянемо “Пісня про віщого Олега”. Чому гине князь, такий могутній і впевнений у собі? За канонами романтичного жанру балади (“Пісня про віщого Олега” написана в 1822 році Пушкіним-романтиком) герой гине в трагічній сутичці з долею, роком. Але в цьому творі можна побачити і майбутнього Пушкіна-реаліста, не боявся “могутніх владик”, тому що не вони вершать історію, а народ, чиїм “відлунням” був “непідкупний голос” поета.

Одним з найбільш складних неоднозначних образів у творах Пушкіна, присвячених історико-психологічної темі, є образ Петра I. Це, безумовно, найголовніша фігура в галереї “владик”, “вінців” і “трон” у пушкінському творчості. Петро I є одним з центральних героїв поеми “Полтава”. Звеличуючи Петра I, розповідаючи про героїчні події російської історії, Пушкін не забуває, однак, про моральний, гуманному аспекті історичної теми. Жертвою історії виявляється нещасна Марія Кочубей.

Романтична піднесеність в ту пору з’єднувалася у творчості Пушкіна з реалістичним побутописання.

Літа до прози нахиляють,

Літа Грайливу риму проганяють.

Так, в іншому, вже прозовому творі Пушкіна (“Арап Петра Великого”), його першому історичному романі, Петро I не тільки “те академік, то герой, то мореплавець, то тесля”, як в “Стансах”, але і дбайливий друг , великодушний чоловік, ідеал монарха і сім’янина. На жаль, роман не був закінчений, тема Петра у цьому освітленні не отримала подальшого розвитку. Але в 1833 році вона знайшла своє продовження в новому віршованому творі. Це найзагадковіша поема Пушкіна, яка називається не по імені Петра і не по топоніму, як “Полтава”, а перифразом. Це поема “Мідний вершник”. Згадуються ще два таких назви творів Пушкіна, східних і за сюжетом. Кульмінаційним моментом у них є пожвавлення статуї (статуетки), віднімає кохану у героя. В “Мідний вершник”, “Кам’яному гості” і “Казці про золотого півника” дія відбувається в реальному (Петербург, “Мадрид”) або вигаданої столиці. Герой, який кинув виклик загадкової стихії або містичної силі, гине. Створюючи “Мідного вершника”, Пушкін грунтувався на декількох переказах про тіні Петра I, що є в Петербурзі то Павлу I, то О. Голіцину. Жителі Петербурга, які вірили цим легендам, вважали, що ніщо не загрожує їх місту, поки в ньому стоїть пам’ятник Петру. Тема Петра переходить в тему російської державності, і звернення до історії як би висвічує майбутнє Росії.

Апокаліптична картина повені і золото, яке гине “Потерпілі” служить попередженням нащадкам. Петро I, що створив Петербург, як біблійний Бог (недарма у вступі до поеми займенник “Він”, віднесене до государя, написано з великої літери, як у Біблії), “Росію підняв на диби”. Показуючи конфлікт держави й особистості, Пушкін завершує поему питанням:

Куди ти скачеш, гордий кінь,

І де опустиш ти копита?

Згодом символом історичного шляху Росії до “Мертвих душах” Н. В. Гоголя стане фантастичний політ трійки коней, традиція буде продовжена А. Блоком в циклі “На полі Куликовому”.

Підсумком роздумів Пушкіна над історією, роллю особистості і народу в ній, моральним сенсом історичних подій стала головна, на мій погляд, книга Пушкіна, робота над якою була завершена в 1836 році. “Капітанська дочка” вийшла у світ за місяць до смерті автора. Своєрідність пушкінської історичної прози недооцінили сучасники. На думку Бєлінського, в “Капітанської дочці” зображені “вдачі російського суспільства за царювання Катерини”, характер же Гриньова критик називає “нікчемним, безбарвним”. Подібні закиди в слабкій розробці характеру головного героя англійські читачі висловлювали В. Скотту. Айвенго, наприклад, не б’ється ні в лавах хоробрих йоменів Локслі (Робіна Гуда), ні в лавах феодалів, захисників замку. Не приймаючи ні ту, ні іншу сторону, він зайнятий порятунком прекрасної Ревеки. Айвенго і Гриньов, як каже знаменитий літературознавець Ю. Лотман, знаходять єдино правильний шлях, піднімають над “жорстоким століттям”, зберігаючи гуманність, людську гідність і любов до людини, незалежно від належності його до тієї чи іншої політичної угруповання. Навіть у “історичної завірюхи” Гриньов не дозволив собі збитися з дороги, не зрадив в собі людяність. На прикладі жахів пугачовщини Пушкін показує, що “кращі й міцніше зміни суть ті, які походять від поліпшення звичаїв, без всяких насильницьких потрясінь”.

У своїй “Історії Пугачова” Пушкін не приховував ні злодіянь пугачовців, ні жорстокості урядових військ. А в “Капітанської дочці” образ Пугачова поетичний, і багато критиків, подібно Марину Цвєтаєву (стаття “Пушкін і Пугачов”), вважали, що Пугачов морально вище Гриньова. Але Пугачов тому й розповідає Гриньову “калмицької казку” про орле і вороні, що хоче спокусити свого співрозмовника “піітіческім жахом”. У Гриньова ж своє ставлення до кривавих подій, виражене в його словах: “Тільки не вимагай того, що противне честі моєї і християнської совісті”.

Не “безбарвним”, а по-християнськи стійким і самовідданою постає перед нами улюблений герой Пушкіна, хоча його “записки” про “бестолковщіне часу і простому велич простих людей” (Гоголь) простодушні і нехитро.

По суті, пушкінський підхід до історії – це і підхід до сучасності. Великий гуманіст, він протиставляє “живе життя” політичній боротьбі. Так, ліцейські друзі завжди залишалися для нього друзями, “в турботах … царської служби” і “в похмурих проваллях землі”, де тужили декабристи.

У своїй промові про Пушкіна Достоєвський сказав, що автор “Капітанської дочки” бачив в нашій історії, в наших обдарованих людей заставу “загальної гармонії, братнього остаточної згоди всіх племен за Христову євангельським законом”. Думка історична, “думка народна” в пушкінському творчості – це думка, звернена в майбутнє.

Хочеться сказати ще й про те, що поезія історії для Пушкіна була поезією морального величі, поезією висоти людського духу. Ось чому історична тема в творчості Пушкіна тісно поєднується з морально-психологічної. Цей ракурс у висвітленні історичних подій став головним і для Лермонтова, Некрасова, Льва Толстого, А. К. Толстого, автора “Князя Срібного”. Традиції Пушкіна-історика продовжили в XX столітті такі різні письменники, як Твардовський, Шолохов, А. Н. Толстой.


Загрузка...



Схожі твори: