Головна Головна -> Твори -> Євангельські мотиви в російській літературі xx століття

Євангельські мотиви в російській літературі xx століття



… так хто ж ти, нарешті?

– Я – частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно здійснює благо.

І. В. Гете. “Фауст”

“Одного разу весною, на годину небувало спекотного заходу, в Москві, на Патріарших ставках, з’явилися два громадянина …” 

Це початок. Це перші рядки роману Михайла Булгакова “Майстер і Маргарита”. І з перших слів невідомі сили приковують читача до сторінок і тягне за собою роман, захоплює, вливається в серце, охоплює душі, опановує волею. І міцно тримає роман свої таємниці, береже від бездумного читача. Не відчувши гарячих імпульсів, не вловивши легкого дихання роману, нічого не випитати у нього, залишаться слова низками літер. Будемо ж, будемо уважні до голосу, що йде з книги, то тихому, то насмішкувато, то різкого, як осінній вітер, то м’якому, як літні сутінки … Поспішаймо ж на пошуки істини; може, знайдемо її, раптом знайдемо …

Зустрівшись з читачем біля Патріарших ставків, Булгаков веде його по Москві двадцятих років,-за її провулках і площах, набережних і бульварах, по алеях садів, заглядає до установ і комунальні квартири, в магазини і ресторани. Зворотний бік театрального життя, проза існування літературної братії, побут і турботи звичайних людей постають перед поглядом нашим. І раптом магічною силою, даною талантом, Булгаков переносить нас у місто, віддалений сотнями років, тисячами кілометрів. Прекрасний і страшний Ершалаім …

Висячі сади, мости, вежі, іподром, базари, караван-сарай, ставки … А на балконі розкішного палацу, залитому жарким сонячним світлом, варто невисокий чоловік років двадцяти семи і відважно веде дивні і небезпечні мови.

“Ця людина був одягнений у стареньку, і розірваний блакитний хітон. Голова його була прикрита білою пов’язкою і ремінцем навколо чола, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у людини був великий синець, в кутку рота – садно із запеченою кров’ю “.

Це Ієшуа, бродячий філософ, переосмислений Булгаковим образ Христа. Він сміливо говорить те, що вважає істиною, то, до чого дійшов сам, своїм розумом. Ієшуа вірить, що прийде гармонія на понівечену землю і настане царство вічної весни, вічної любові. Вважаючи боягузтво одним з найстрашніших вад, сам він переступив межу внутрішньої несвободи. Ієшуа розкутий, над ним не тяжіє влада страху.

“У числі іншого я говорив, – розповідав арештант, – що будь-яка влада є насильством над людьми і що настане час, коли не буде влади ні кесарів, ні будь-якої іншої влади. Людина перейде в царство істини і справедливості, де взагалі не буде непотрібна ніяка влада “.

Ієшуа мужньо переносить всі заподіяні йому страждання. У ньому горить вогонь всепрощаючої любові до людей. Він упевнений, що лише добро має право змінювати світ.

У Булгакова Христос – реальна особистість, а не овіяний легендами образ. І така особистість не могла не існувати.

“- Чи бачите, професор, – вимушено посміхнувшись, відгукнувся Берліоз, – ми поважаємо ваші великі знання, але самі з цього питання дотримуємося іншої точки зору.

– А не треба ніяких точок зору! – Відповів дивний професор. – Просто він існував, і більше нічого “.

Ієшуа знаходиться в палаці Понтія Пілата, п’ятого прокуратора Юдеї, чиє ім’я також є на сторінках Євангелія. Хто ж він такий, цей Понтій Пилат, так часто згадується в романі?

“У Ершалаіме всі шепочуть про мене, що я люте чудовисько і що абсолютно вірно”, – говорить він сам про себе.

О ні! То неправда. Спори Ієшуа та Пілата оголюють інтелектуальне рівність жертви і ката.

Пилат цікавив багатьох письменників як особистість, болісно що поєднує в собі два начала. Всередині Понтія Пілата йде боротьба добра і зла. Ієшуа, спочатку вважаючи всіх людей добрими, бачить у ньому нещасної людини, виснаженого страшною хворобою, замкнулася в собі, самотнього. Ієшуа щиро хоче допомогти йому.

Але наділений владою, могутній і грізний Пилат не має свободи. Обставини змусили його винести смертний вирок Ієшуа. Однак це продиктувала прокуратору не жорстокість, приписувана йому всіма, а боягузтво, той самий порок, який бродячий філософ зараховує до найстрашнішим. Пізніше прокуратор буде стогнати і мучитися, плакати уві сні і звати Ієшуа. І кожну ніч йому буде здаватися, що “страти не було, не було!”. Але кожного разу він буде прокидатися і кожного разу він буде знову опиняються віч-на-віч з дійсністю кривавої, тому що страта була. Була. Нікуди від цього не дінешся. Не сховаєшся. Не втечеш.

Але прощений прокуратор. У самому кінці роману він переступає рамки своєї епохи, час стає для нього абстрактним поняттям.

“Місяць заливала майданчик зелено і яскраво, і Маргарита скоро розгледіла в пустельній місцевості крісло, а в ньому білу постать сидячої людини …

– Що він говорить? – Запитала Маргарита …

– Він каже, – пролунав голос Воланда, – одне й те ж, він говорить, що і при місяці йому немає спокою і що у неї погана посаду …

– Відпустіть його, – раптом крикнула пронизливо Маргарита …

– … Вам не треба просити за нього, Маргарита, тому що за нього вже попросив той, з ким він так прагне розмовляти “.

Один день з життя прокуратора і вічність з життя прокуратора. ..

Кілька листів – лише про кілька главах. Як сприймати їх? Що це? Нудьга? Легенда? Правда?

Швидше за все, оповідь про Пилата – це версія. Гіпотеза.

“- І доказів ніяких не потрібно, – відповів професор і. заговорив неголосно, причому його акцент чомусь пропав: – Все просто … ”

Глави про Пилата не прикраса, не декоративна деталь. Недарма вони вражають не менше, ніж весь роман. Ці глави пов’язані з романом тонкими нитками осяйна, мерехтливі їх промені пронизують оповідання, зближуючи епохи.

У зашифрованому вигляді подає нам Булгаков правду про те, як вершиться “народний суд”. Згадаймо сцену помилування одного із злочинців на честь свята святої Пасхи. Не просто звичаї народу іудейського зображує автор. Він показує, як знищують неугодних одиницям руками тисяч, як лягає кров пророків на совість народів. Натовп позбавляє від смерті справжнього злочинця і прирікає на неї Ієшуа. Натовп! Над нею розпростерлася незрима длань синедріону, всевидюче око первосвященика Йосипа Каіфи не зводить з неї важкого погляду.

Натовп! Універсальний засіб вбивства! Засіб всіх часів і народів. Натовп! Що з неї взяти? Глас народу! Як не прислухатися?! Натовп завжди винна і не винна. Життя пішли “незручних” людей тиснуть, як камені, палять, як

вугілля. І хочеться крикнути: “Не було! Не було! “Але ж було … І за Понтієм Пилатом, і за Йосипом Каіфой вгадуються реальні люди, що залишили слід в історії. Ось чому ми і заговорили про євангельські мотиви у романі Булгакова, написаному в період з 1929 року по 1940-й.

А Воланд, один з головних героїв? Хто він? Якщо символ мороку і зла, то чому в його уста вкладено мудрі й світлі слова? Якщо пророк, то чому рядить себе в чорний одяг і з цинічним сміхом відкидає милосердя і співчуття? Все просто, як він сам сказав, все просто. “Я – частина тієї сили …” Пам’ятаєте? Воланд – сатана в іншій іпостасі. Образ його символізує не зло, а його самоіскупленіе. Бо боротьба зла і добра, пітьми і світла, брехні і правди, ненависті і любові, малодушності і душевної сили триває. Боротьба ця всередині кожного з нас. А сила, що вічно хоче зла і вічно здійснює благо, розчинена всюди.

А по місячній дорозі булгаковського роману “піднімається чоловік у білому плащі з кривавим підбивкою … Поруч з ним іде якийсь молодий чоловік в розірваному хітоні і з спотвореним обличчям. Ті, що йдуть про щось розмовляють, з жаром сперечаються, хочуть про щось домовитися “.

Близько двох тисячоліть тому була створена Біблія, але ще багато в ній таємниць. І все нові й нові уми приваблює вона у свій світ, несучи світло і віру.





Схожі твори: