Головна Головна -> Твори -> Філософська проблематика «Віршів у прозі» І. С. Тургенєва

Філософська проблематика «Віршів у прозі» І. С. Тургенєва



Хто хоче писати для всіх часів, той

повинен бути лаконічним, стиснутий і обмежений

істотним: він повинен до скупості

замислюватися над кожною фразою і

над кожним словом …

Артур Шопенгауер

Протягом усього творчого шляху Тургенєв прагнув з’єднати свої філософські та художні шукання, з’єднати поезію і прозу. Це досконало вдається письменнику в його останньому творі – “Вірші у прозі”. За п’ять років (1877-1882) було написано близько вісімдесяти мініатюр, різноманітних за змістом і формою, які об’єднують питання філософії, моралі, естетики. Етюди реальному житті змінюються фантазіями і снами, живі люди діють поряд з алегоричними символами. Яка б тема зачіпалася ні у віршах, хоч би в які образи та жанри вона ні наділяв, в них завжди виразно відчувається голос автора. Написані під кінець літературної діяльності, “Вірші у прозі” в концентрованій формі виражають багаторічні філософські роздуми Тургенєва, різні грані його духовного обличчя. У художньому світі письменника завжди протистояли один одному два голоси: пантеїстичні схиляння перед красою і досконалістю природного життя конкурувало у свідомості Тургенєва з шопенгауеровскім уявленням про світ як юдолі страждань і поневірянь безглуздих безпритульного людини. Закоханість в земне життя з її зухвалої, скороминущої красою не виключає трагічних нот, думок про кінцівки людського життя. Свідомість обмеженості буття долається пристрасним бажанням жити, що доходить до спраги безсмертя і зухвалою надії, що людська індивідуальність не зникне, а краса явища, досягнувши повноти, не згасне. 

Дуалізм світорозуміння Тургенєва визначає внутрішню полемічність вирішення ряду філософських проблем, що становлять основу “Віршів у прозі”: життя і смерть, кохання як вища форма буття, всередині якої можливе злиття небесного і земного; релігійні мотиви і інтерпретація образу Христа.

Головною особливістю циклу віршів є злиття індивідуального і загального. Ліричний герой навіть у найпотаємніших роздумах виступає виразником вселюдського змісту. У мініатюрах розкриваються різноманітні грані духу, якому властива не тільки напружена пристрасть життєлюбства, але й думка, звернена до універсального плану буття. Звідси виникає подвійність підходу до проблеми життя і смерті. З одного боку, Тургенєв виступає спадкоємцем Шопенгауера, стверджуючи безпритульність і тлінність людського існування. Це дає можливість говорити про катастрофізм свідомості письменника, обумовленим як общеміровоззренческім настроєм, так і особливостями життя останніх років і наближенням старості. З іншого боку, Тургенєв не цілком задоволений песимізмом Шопенгауера, згідно з яким, життя є прояв темної і безглуздої волі.

Дві грані проблеми втілені у двох групах віршів. Думка про трагічний самоті і безпорадності перед лицем смерті розкривається у віршах “Стара”, “Кінець світу”, “Собака”, “Морське плавання”, “Суперник”. Звернувшись безпосередньо до аналізу названих творів, легко простежити еволюцію проблеми і наповнення її новими нюансами.

Думка про людський нікчемність стає наскрізним мотивом у циклі і в кожній лірико-філософської мініатюрі розробляється з додатковими відтінками.

“Стара” в однойменному фрагменті уособлює долю і веде людину тільки до могили.

Невідворотність смерті – доля людини. Одвічне жах людини перед смертю набуває в цьому вірші абсолютно песимістичний характер. Смерть стає єдиною реальністю для індивіда, взятого поза громадських зв’язків, поза його соціальності. Людина, що виступає тут як біологічна істота, співвідносить себе зі вселенським світом. Перед його обличчям він відчуває себе нікчемною і випадковим.

Трагічне уособлення смерті, її неминучості поступається місце песимістичним тлумачення.

Цей настрій катастрофічності буття знаходить граничне вираження в вірш “Кінець світу” з підзаголовком “Сон”.

Оповідачеві ввижається незвичайна пригода: провалилася земля, море обступило уцілілий будиночок на колі, “воно росте, росте величезне … суцільна жахлива хвиля морозним вихором мчить, крутиться темрявою кромішній”. Настає кінець світу: “Темрява … темрява вічна!” Очікування кінця світу зв’язується з Росією, що зібралися люди охоплені жахом від очікування катастрофи, що насувається.

У подібній трактуванні проблем життя і смерті позначилися індивідуалістична налаштованість ліричного героя, який відчуває себе слабким і нещасним відщепенців, він бачить перед собою ціле і боїться його. Смерть сприймається як космічна катастрофа, перед обличчям якої всі цінності втрачають свій сенс. Смерть стає єдиною абсолютною реальністю. Психологію жаху і страху письменник пов’язує з запереченням вищого розуму у всесвіті, глибинних сутнісних сил.

У мініатюрах “Собака” і “Морське плавання” розробляється та ж тема безпорадності і приреченості людини, але з новими відтінками в розвитку цього мотиву.

У вірші “Собака” людина і тварина виявляються рідними братами перед лицем смерті, остаточного руйнування. Вони об’єднуються загальною сутністю, “трепетним вогником” життя і страхом втратити його. Людина, що володіє самосвідомістю, розуміє трагічну долю всього живого на землі, а собака “німа, вона без слів, вона сама себе не розуміє …” Але “одна і та ж життя тулиться лякливо до іншої”. Солідарність людини з твариною, готовність співчувати йому, теж приреченому на загибель, – ось те нове, яке вноситься у розробку цієї теми “людського нікчеми” фрагментом “Собака”.

У “Морському плаванні” на човні два пасажири: людина і маленька мавпочка, прив’язана до однієї з лавок палуби. У примарною імлистий пустелі моря, в цілковитому самоті вони відчули спорідненість і радість при зустрічі один з одним, якесь заспокоєння: “занурені в однакову несвідому думу, ми перебували один біля одного, немов рідні”. Людина і тварина об’єднуються загальною сутністю – волею до життя, яка стає хворобливою через постійне виснажує, страху перед неминучістю остаточного руйнування.

У мініатюрі “Суперник” роздумі над тлінність і швидкоплинністю людського існування збагачується новими штрихами і відтінками. Померлої товариш-суперник з’явився оповідач у вигляді примари, як обіцяв колись: “і раптом мені здалося, що між вікон коштує мій суперник – і тихо сумно хитає зверху вниз головою”. Не відповівши на жодне питання, він зникає. Напрошується висновок про таємничість життя, її ірраціональності, невичерпності, який звучав і в “Таємних повістях”.

Але Тургенєв у “Вірші у прозі” виступає як джерело життєлюбства, що тонко відчуває красу життя, що вміє долати похмурі настрої. Навіть там, де автор розмірковує про самотність і старості, чути бадьорий голос людини, який не бажає змиритися з мінливістю долі.

Про жадобі життя, про пробудження почуття “задихається радості” від свідомості, що ти живий, говорить Тургенєв у вірші “Уа ..! Уа ..! “Письменник згадує у ньому про юність, коли захоплювався Байроном, уявляв себе Манфредом і” плекав думка про самогубство “. І ось одного разу, забравшись високо в гори, він вирішив назавжди розлучитися з “нікчемним світом”. Та крик немовляти, несподівано лунає в “цієї пустельної дикої висі, де всяке життя, здавалося, давно завмерла”, повернув його до життя.

Дві суперечливі картини намалював тут художник. Мертві скелі й камені, різкий холод, чорні клуби нічних тіней і страшна тиша – це царство смерті. Низька хижа, трепетний вогник, молода жінка-мати і крик дитини уособлюють життя. У протиборстві життя і смерті перемагає життя. З пробудженням в людині любов до життя йдуть романтичні мрії: “Байрон, Манфред, мрії про самогубство, моя гордість і моє велич, куди ви всі поділися? ..”

Плач немовляти вступив в боротьбу зі смертю і переміг її, врятував людини і повернув його до життя: “Про гарячий крик людської, тільки що народові життя, ти мене врятував, ти мене вилікував!”

Однією з форм подолання безглуздості життя є любов, що входить до циклу як одна із стрижневих тем.

Для письменника любов – цілком реальне, земне почуття, але володіє величезною силою. Воно раптово налітає на людину і цілком поглинає його. Перед цією потужною, стихійною силою любові людина безпорадний і беззахисний.

Любов як велике, незборима почуття, як джерело радості і страждання малюється Тургенєвим у вірші “Роза”. Люблячим істотою виступає тут жінка, якій автор не дає ні імені, ні біографії. Він називає її просто – Вона, надаючи тим самим всьому вірша узагальнений сенс. Любов налетіла на неї раптово. Глибину і складність переживань людину, що опинилася у владі любові, передає Тургенєв за допомогою двох образів природи: раптового поривчастого зливи, промчати над широкою рівниною, і молодий, трохи розпустилася, але вже з зім’ятий і забрудненими лепесткамірози, кинутої в палаючий камін. Перший уособлює собою несподіване і бурхливий прояв почуття, друга – руйнівну силу любові, яка в своєму полум’я спалює людини.

Одними з очевидно виражених інтересів Тургенєва є релігійні мотиви, які сконцентровані в основному навколо проблеми співвідношення небесної істини і людської правди і інтерпретації образу Христа.

Іноді в оповіданнях героїв Христос набуває реальних обрисів. Ликера з “Живих мощів” розповідає свій чудовий сон, коли до неї з’явився Христос.

Образ Христа створений Тургенєвим у однойменному вірші. Спочатку воно мало підзаголовок “Сон”, але потім було знято автором. Сон перетворився на бачення.

Думка про простоту, буденності Христа є основною у вірші. Христос – людина, він такий же, як усі люди.

Написані в кінці життя Тургенєвим та є його своєрідним поетичним заповітом, “Вірші у прозі” яскраво характеризують особистість, світогляд і творчість знаменитого художника слова.





Схожі твори: