Головна Головна -> Твори -> Роман у віршах «Маруся Чурай» — твір багатогранний, у ньому поєднане й епічне начало (історичні відомості), й ліричне (глибокі почуття героїв), і філософське підґрунтя. …Велике діло — писані слова! Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем. Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин… То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко. Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом… Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!.. Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль… Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди… Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень… У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»… І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи. Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує: Усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.

Роман у віршах «Маруся Чурай» — твір багатогранний, у ньому поєднане й епічне начало (історичні відомості), й ліричне (глибокі почуття героїв), і філософське підґрунтя. …Велике діло — писані слова! Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем. Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин… То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко. Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом… Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!.. Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль… Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди… Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень… У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»… І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи. Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує: Усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.



Документи залишають нам нечисленні відомості про історичні події, у документах — літописах та архівах — ми знаходимо насамперед відомості про життя героїчних осіб і майже нічого — про життя звичайних людей. Гідні багатолітньої пам’яті люди залишаються в легендах та фольклорі.
Так, образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII столітті, складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі.
Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати і складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою:
Красива я була, правда? Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда? Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.
Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона і є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною і нескоримою душею, з душевною чистотою і несправедливо сповненим страждань життям.
Маруся закохується у Гриця, вони щиро кохають одне одного, але Гриць одружується з іншою: через тиск з боку його матері, через заможність майбутньої дружини і через власну душевну роздвоєність: «Нелегко, кажуть, жити на дві хати, а ще нелегше жить на дві душі», — так у романі характеризується душевний стан Гриця. Маруся важко переживає зраду коханого, готує для себе отруту, але її випиває Гриць. Марусю судять за вбивство, але в останню мить її рятує Іван Іскра. Образ Івана Іскри — образ узагальнений, він щирий друг, мужній воїн, готовий боротися за країну та за близьких йому людей.
Марусю називають у романі голосом, піснею і душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко і радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів.
Життєва драма Марусі є центральною дією твору і водночас тлом для зображення історичних подій, зображення епохи. У той час, коли живе Маруся, Україна загрузла у боротьбі за свободу на тлі посилення тиску з боку Польщі, міжусобиць та безладу всередині країни. Але за всіх часів не переводяться у нашій Батьківщині люди мужні, героїчної вдачі, що ладні покласти своє життя за долю народу. Разом із тим Ліна Костенко не ідеалізує народ: вона зображує і Галю Вишняківну, для якої матеріальне вище за духовне, і людей, які погоджуються із тими, хто сильніший, а не з тими, на чиєму боці правда. Та всі ці люди не творять загальної картини, а є винятками з народного характеру, який в узагальненій формі відбивається в образі Марусі, Івана Іскри, дяка.
Пісня — це душа народу. У народних піснях відбиваються побут, звичаї, народна вдача. У піснях звичайні люди можуть вилити власні болі та радості. Не менш важливою, ніж народна творчість, для нормального існування нації є її історія. Ліна Костенко своїм романом підкреслює, що історію творять живі люди, які так само радіють, кохають та розчаровуються. Автор зображує історичний процес на тлі життя звичайних людей, тому історія у зображенні поетеси стає насправді живою і близькою навіть сучасному читачеві. Я вважаю, що саме таке зображення історії може пробудити в сучасниках пошану до неї та прагнення знати історію свого народу. З роману ми дізнаємось і про легендарну постать — Марусю Чурай, яка найімовірніше є і реальною людиною, і образом-символом нашої країни, самої народної душі…




Схожі твори: