Головна Головна -> Твори -> Гімн жіночу красу у творчості І. О. Буніна

Гімн жіночу красу у творчості І. О. Буніна



Навряд чи хтось буде сперечатися, що одні з кращих сторінок бунінської прози присвячені Жінці. Перед читачем постають дивовижні жіночі характери, у світлі яких меркнуть чоловічі образи. Це особливо характерно для книжки “Темні алеї”. Жінки відіграють тут головну роль. Чоловіки, як правило, – лише фон, відтіняюча характери і вчинки героїнь.

Бунін завжди прагнув осягнути диво жіночності, таємницю чарівною жіночого щастя. “Жінки здаються мені чимось загадковим. Чим більше вивчаю їх, тим менше розумію “- таку фразу виписує він з щоденника Флобера.

Ось перед нами Надія з розповіді “Темні алеї”: “… в горницю увійшла темноволоса, теж чорнобрива і теж ще гарна не за віком жінка, схожа на літню циганку, з темним пушком на верхній губі та вздовж щік, легка на ходу, але повна , з великими грудьми під червоною кофтиною, з трикутним, як у гуски, животом під чорної вовни спідницею “. З дивною майстерністю Бунін знаходить потрібні слова та образи. Здається, що вони мають колір і форму. Кілька точних і барвистих штрихів – і перед нами портрет жінки. Однак Надія гарна не тільки зовні. Вона володіє багатим і глибоким внутрішнім світом. Більше тридцяти років зберігає вона в душі любов до пана, що колись спокусити її. Вони зустрілися випадково в “заїжджий світлиці” край дороги, де Надія – господиня, а Микола Олексійович – проїжджий. Він не в змозі піднятися до висоти її почуттів, зрозуміти, чому Надія не вийшла заміж “при такій красі, яку … мала”, як можна все життя любити одну людину.

У книзі “Темні алеї” багато інших найпривабливіших жіночих образів: мила сіроока Таня, “проста душа”, віддана улюбленій, готова заради нього на будь-які жертви (“Таня”); висока ставна красуня Катерина Миколаївна, дочка свого століття, яка може здатися занадто сміливою і екстравагантної (“Антігона”); простодушна, наївна Поля, що зберегла дитячу чистоту душі, незважаючи на свою професію (“Мадрид”) і так далі.

Долі більшості героїнь Буніна складаються трагічно. Нагло і скоро обривається щастя Ольги Олександрівни, офіцерської дружини, яка змушена служити офіціанткою (“В Парижі”), розлучається з улюбленим Руся (“Руся”), вмирає від пологів Наталі (“Наталі”).

Сумний фінал ще однієї новели цього циклу – “Галя Ганська”. Герой оповідання, художник, не втомлюється милуватися красою цієї дівчини. У тринадцять років вона була “мила, жваво, граціозна … на рідкість, личко з русявим локонами уздовж щік, як у ангела”. Але час йшов, Галя подорослішала: “… вже не підліток, не ангел, а дивно гарненька тоненька дівчина … Личко під сірою капелюшком наполовину закрито попелястої вуалькой, і крізь неї блищать аквамаринові очі”. Пристрасним було її почуття до художника, велика і його потяг до неї. Проте незабаром він зібрався поїхати до Італії, надовго, на місяць-півтора. Даремно вмовляє дівчина свого коханого залишитися або взяти її з собою. Отримавши відмову, Галя покінчила рахунки з життям. Тільки тоді художник зрозумів, що загубив.

Неможливо залишитися байдужим і до фатального чарівності малоросійської красуні Валерії (“Зойка і Валерія”): “… вона була дуже гарна: міцна, ладна, з густими темним волоссям, з оксамитовими бровами, майже зрощеними, з грізними очима кольору чорної крові, з гарячим темним рум’янцем на засмаглому обличчі, з яскравим блиском зубів і повними вишневими губами “. Героїня маленького оповідання “Комарг”, незважаючи на бідність свого одягу і простоту манер, просто мучить чоловіків своєю красою. Не менш прекрасне і молода жінка з новели “Сто рупій”. Особливо гарні її вії: “… на зразок тих райських метеликів, що так чарівно мерехтять на райських індійських квіти”. Коли красуня напівлежить у своєму очеретяним кріслі, “мірно мерехтячи чорним оксамитом своїх вій-метеликів”, помахуючи віялом, вона справляє враження таємниче прекрасного, неземного створіння: “Краса, розум, дурість – всі ці слова ніяк не йшли до неї, як не йшло всі людським, воістину була вона як би з якоїсь іншої планети “. І які ж виявляються подив і розчарування оповідача, а разом з ним і наші, коли з’ясовується, що володіти цієї неземної красою може кожен, у кого в кишені знайдеться сто рупій!

Вервечка найпривабливіших жіночих образів у новелах Буніна нескінченності. Але, говорячи про жіночу красу, відображеною на сторінках його творів, не можна не згадати про Оле Мещерської, героїні розповіді “Легка дихання”. Яка це була дивна дівчина! Ось як описує її автор: “У чотирнадцять років у неї, при тонкій талії і струнких ніжках, вже добре вимальовувались грудей і всі ті форми, чарівність яких ще ніколи не висловило людське слово; в п’ятнадцять вона мала славу вже красунею”. Але головна суть чарівності Олі Мещерської була не в цьому. Всім, напевно, доводилося бачити дуже красиві обличчя, на які нададуть дивитися вже через хвилину. Оля була перш за все веселим, “живим” людиною. У ній немає ні краплі манірності, манірності або самовдоволеного милування своєю красою: “А вона нічого не боялася – ні чорнильних плям на пальцях, ні розчервонілі обличчя, ні розпатланих волосся, ні заголовки при падінні на бігу коліна”. Дівчина немов випромінює енергію, радість життя. Проте “чим прекрасніше троянда, тим швидше вона відцвітає”. Фінал цієї розповіді, як і інших бунінському новел, трагічний: Оля гине. Однак чарівність її образу така велика, що і зараз у нього продовжують закохуватися романтики. Ось як пише про це К. Г. Паустовський: “О, якби я знав! І якщо б я міг! Я б усипав цю могилу всіма барвами, які тільки цвітуть на землі. Я вже любив цю дівчину. Я здригався від непоправності її долі. Я … наївно заспокоював себе тим, що Оля Мещерська – це бунінської вимисел, що тільки схильність до романтичного сприйняття світу змушує мене страждати через раптову любові до загиблої дівчині “.

Паустовський ж назвав розповідь “Легка дихання” сумним і спокійним роздумом, епітафією дівочої краси.

На сторінках бунінської прози є чимало рядків, присвячених сексу, опису оголеного жіночого тіла. Мабуть, сучасники письменника не раз дорікали йому в “безсоромністю” і низинних почуттях. Ось яку відповідь дає письменник своїм недоброзичливцям: “… як люблю я … вас,” дружини людські, мережа приваблення людиною “! Ця “мережа” щось воістину невимовну, божественне і диявольське, і коли я пишу про це, намагаюся виразити його, мені дорікають в безсоромність, у низьких спонукання … Добре сказано в одній стародавній книзі: “Сочинитель має таке ж повне право бути сміливим у своїх словесних зображеннях любові та осіб її, якесь у всі часи надано було в цьому випадку живописців і творців: тільки підлі душі бачать підле навіть в прекрасному … ”

Бунін вміє дуже відверто говорити про сам інтимне, але ніколи не переступає ту межу, де вже немає місця мистецтву. Читаючи його новели, не знаходиш навіть натяку на вульгарність або вульгарний натуралізм. Письменник тонко і ніжно описує любовні відносини, “Любов земну”. “І як дружину обняв і він її, всі її прохолодне тіло, цілуючи ще вологу груди, що пахне туалетним милом, очі і губи, з яких вона вже витерла фарбу”. (“В Парижі”).

А як зворушливо звучать слова Русі, звернені до улюбленого: “Ні, постривай, вчора ми цілувалися якось безглуздо, тепер я спочатку поцілую тебе, тільки тихо, тихо. А ти пригорни мене … скрізь … “(” Руся “).

Чудо бунінської прози досягнуто ціною великих творчих зусиль письменника. Без цього немислимо велике мистецтво. Ось як пише про це сам Іван Олексійович: “… то дивне, невимовно-прекрасне, щось зовсім особливе у всьому земній, що є тіло жінки, ніколи не написано ніким. Треба знайти якісь інші слова “. І він знайшов їх. Немов художник і скульптор, Бунін відтворив гармонію фарб, ліній і форм прекрасного жіночого тіла, оспівав Красу, що втілилася в жінці.





Схожі твори: