Головна Головна -> Твори -> Учнівський твір на тему Духовне становлення особистості

Учнівський твір на тему Духовне становлення особистості



Шкільний твір По романі Л. Н. Толстого “Війна й мир”.

Російська література із часів Пушкіна вміла розкривати психологію людини, його таємні думки й почуття. Лев Миколайович Толстой вніс у психологізм російської літератури своє відкриття, назване Чернишевським умінням передавати “діалектикові душі”. “Люди, як ріки…” – говорив Толстой, підкреслюючи цим порівнянням багатогранність і складність людської особистості, мінливість і безперервний рух, розвиток, “плинність” внутрішнього життя людей. По Толстому, усякий результат людського життя ненавмисний, стихійний. У події завжди бере участь безліч різнонаправлених прагнень і воль, вони перетинаються й зіштовхуються між собою. Отже, є чи внутрішня, необхідна міра в людському житті, між її явищами, між людьми доцільний зв’язок, або зв’язок ця хаотичний, випадкова? У чому зміст активності людини, життєвих зусиль його? Питання ці вирішуються всім романом “Війна й мир”, кожним його епізодом. Шлях, що проходять у романі головні герої, – це пошуки не одним розумом, а життям, долею відповідей на головні ці питання.

 

Дуже різні П’єр Безухов і Андрій Болконський, але кожному з них, кожному по-своєму, доводиться на своєму шляху пройти через важкі моральні випробування, коли потрібно заново вирішувати питання про зміст власного життя і її зв’язку з життям інших людей, з об’єктивним порядком речей, і питання цей виявляється так заплутаний і ускладнений, що вже, здається, неможливо вирішити його позитивно. У стихію людського життя з усією її видимою строкатістю й заплутаністю відносин, позицій, точок зору, цілей, як у безодню, поринає думкою й душею П’єр Безухов, щоб довідатися: є чи об’єднуючий початок, є чи закон і ціль у цьому видимому хаосі? Безладність, непогодженість цієї картини миру становить страждання, з яким проходить по життю Андрій Болконський. З розмов Пєра й Андрія на перших сторінках роману “Війна й мир” уже помітні ті лінії, по яких піде життя одного й іншого. Поруч зі старшим другом П’єр розпливчастий і пухкий зі своїм, очевидно, безцільним філософствуванням, зі своїми питаннями: хто винуватий, хто правий. Князь Андрій розмовляє з Пєром, як людина дії; він пояснює, навіщо йде на війну: “Я йду тому, що це життя, що я веду тут, це життя – не по мені!” Він говорить про надії й сили, що пропадають у порожнім світському існуванні. Князь Андрій не хоче допустити, щоб випадковості життя розпоряджалися його долею. Він вірить у своє високе призначення, і тим самим він, здається, вирішив для себе загальне питання про доцільність миру й людського життя – головне питання, що досліджується й з’ясовується кожним рядком роману Л. Н. Толстого.

 

Князь Андрій вірить у свою зірку; він не випадково, без мети занедбаний у мир, він вірить у те, що породжено для подвигу й величі. Але йому має бути пережити зіткнення цих ілюзій  сприйнятих із прикладів інших часів, з реальністю його часу, що ускладнив і заплутало людські відношення й всі, сказалися  недавно ясними, поняття про велич, про подвиг, славу, про зміст людських зусиль. Князь Андрій скаже пізніше про себе під час побачення з Пєром у Богучарові, що він жив для слави, тобто жил для інших. “Адже що ж слава? Та ж любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали”. Князь Андрій спочатку орієнтується на цей героїчний канон; у його мріях армія попадає в безвихідне положення, і він один рятує її й виграє війну – зовсім як у древніх переказах. Але в дійсності історія має більше прозаїчний вид. Болконському відкриється, що світова слава Наполеона вінчає егоїстичну сваволю, а дійсний подвиг скромного капітана Тушина не буде увінчаний славою й залишиться невідомий. Життя стане йому в розбіжності видимого й сьогодення, і його власне героїчне прагнення у своєму реальному значенні й по теперішніх своїх наслідках виявиться чимсь не тим, що мріялося йому.. Воно виявиться гордою відособленістю, що відокремлює його від загальної долі людей, замість того, щоб цю долю вирішувати, як личить героєві.

 

У критичні дні кампанії 1805 року, пробираючись до штабу своєї армії, уже приреченої на поразку, Болконський із презирством дивиться на хаос, що панує навкруги, на візки, що змішалися, потопаючі в бруді, на картину безладдя, паніки, що охопила війська. Йому образлива ця картина, такий вона виявляє контраст його власної героїчної настроєності: він їде, щоб урятувати армію. Коли наступив довгоочікуваний момент Тулона, Андрій біжить спереду із прапором і, поранений, падає разом з ним. Потім його бачить лежачої на бойовище з ратищем Наполеон і вимовляє: “Яка прекрасна смерть!” Однак слова Наполеона доносяться до затуманеного слуху князя Андрія, немов дзижчання мухи, і похвала Наполеона, учорашнього кумира, уже не потрібна йому. І от він, повалений горілиць, уже не бачить нічого навколо, він бачить тільки високе небо над собою й у ньому одному знаходить велич і значущість, яких він шукає в житті, але яких не було в його  Тулоні. Героїчна хвилина виявилася наповнена тією самою дріб’язковою суєтою, що йому була образлива в житті. Честолюбні плани, мрії про Тулон і славу самі були такою суєтою – небо Аустерліця зараз говорить Андрієві про це. Примарність офіційної історії й зовнішнього героїзму, з’єднаного з нею, стає очевидна поруч із простими необхідними моментами людського життя, значення яких князь Андрій раніше не розумів, зваблюючись в історії її поверхневою стороною. Однак просте й такого глибоке для автора “Війни й миру” сімейне щастя – те саме, котре знають Ростови, “мирне” щастя – не буде дане Андрієві Болконському. Майже на його очах, у той самий момент, коли він повернувся додому, умирає від пологів дружина; він нею зневажав, цією маленькою жінкою, нехтував у ній світську порожнечу, але він занадто зневажав і був зарозумілий до звичайних, невидатних людей.

 

Пізніше він скаже Пєру, що був винуватий перед дружиною й сподівався виправдатися. Життя не дає виправдання й простого щастя, потрібного кожній людині; смертю маленької княгині вона обвинувачує гордість Болконського, абстрагованість його високих прагнень. Андрій покараний стражданням у тихому домашнім житті, який він живе після смерті дружини і якої він уперше побажав на поле Аустерліця. Але просте життя непросто дається Андрієві. Вона дається йому зі стражданням, таємна її глибина й значущість для нього не відкриті. Князь Андрій шукає в житті справедливість і досконалість. Назавжди не переходимо для нього розрив – “небо” і земна реальність. Він бачить небо, дивлячись поверх людського життя. Цей розрив – трагічна тема образа Андрія  Болконського.

Князя Андрія відвідує в його сільській самоті П’єр Безухов. Між друзями йде розмова про головні питання не тільки їх власної, але взагалі людського життя. Однак перед нами не відвернена дискусія, а. діалог дуже неоднакових особистостей. Сторінки, присвячені побаченню в Богучарові, – одні із самих філософськи глибоких і разом з тим художньо чарівних у романі Толстого. От до чого безперестану вертається розмова як до свого центра, головному змісту: що таке добро, справедливість, правда не у відносному, особистому змісті, а в абсолютному, об’єднуючому, загальному для всіх? І чи існує це загальне? Своя мрія, своя правда в кожної людини при відсутності загальної правди, необхідність і розумність міри добра й зла, того морального закону, що саме і є змістом і метою всіх життєвих пошуків Андрія й Пєра.

 

Однак мовлення Пєра не діють на Болконського. Князь Андрій строгий у своєму відношенні до життя, воно не хоче більше само обманів, жене ладь розради, вона нарочито сухо-логічний, йому потрібна тільки істина. Але якесь нелогічне почуття, сховане від себе, залишилося в ньому, і воно говорить, що істини, до яких він прийшов, – не абсолютні істини. “Навіщо?” – от велике питання, питання про меті, про призначення людини, його життя, подіях, історії. Людині недостатньо факту події, вона хоче довідатися: навіщо? Життя не просте, і це питання мучить толстовського героя в самі критичні моменти життя. Побачення з Пєром було для князя Андрія віхою, з якої почалося його нове життя у внутрішньому світі. Приїхавши по справах у Втішне, князь Андрій уперше зустрічається з Наташею. Вона розбудила в Болконським потреба простого контакту з іншою людиною – вона була колись закрита князеві Андрієві, що вирішував для себе одного загальні проблеми людського буття. До Аустерліця Болконський прагнув жити для інших, відокремлюючи себе від них, тепер же – жити разом з іншими. “Щоб не для одного мене йшло моє життя”, – от постійна тема міркувань князя Андрія, головний, ведучий їхній мотив.

 

У Петербурзі Андрій у другий раз зустрічає Наташу Ростову на балі. Він покинув свою самоту й зрадився суспільної діяльності; він зайнятий службою в центрі підготовки цивільних реформ, близький до Сперанському – нового “великому людині”, яким він тепер захоплений; знову суспільне прагнення його непомітно прийняли форму колишніх ілюзій; знову тягне його в зовнішні сфери, “туди, де готувалося майбутнє”. Але одна зустріч із Наташею руйнує все це. Розрив з Наташею відновляє страждання Болконського, те страждання від не ідеальності життя, що він знав завжди. Наташа могла проміняти його на порожнього На – це для князя Андрія останнє викриття всяких ідеальних ілюзій.


Загрузка...



Схожі твори: