Головна Головна -> Твори -> «В мене крила, в крові – огонь, в душі – любов» (поет Олександр Олесь)

«В мене крила, в крові – огонь, в душі – любов» (поет Олександр Олесь)



Тривалий час творчість видатного українського поета Олександра Олеся була мало відомою широкому колу читачів, адже він був поетом-емігрантом. Змушений виїхати за кордон у 1919 році, Олесь так більше і не побачив рідної землі, адже там його чекали не визнання і слава, а табори і загибель. Його поезія не вкладалася в рамки вимог радянської влади до митців слова, бо він не зрозумів революційних перетворень і не прославляв режим, який приніс стільки горя й нещастя людям. Ніжна скрипка його поезії була не здатна виконувати революційні марші, хоча події 1905 року Олесь сприйняв усім серцем і покладав великі надії на перетворення у житті, на звільнення батьківщини від оков царизму:
Я вірю в диво!
Прийде час, —
І вільні й рівні встануть люди
І здійснять мрії всі ураз!
(«О ніч чудовна і чудова…»)
Але дуже швидко бойовий закличний настрій поета змінюється на трагічний:
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!
(«Вони — обідрані, розбуті»)
І ось зовсім протилежне:
Іду, отруєний, прибитий,
Іду, несу пекельний біль.
(«Іду, отруєний, прибитий»)
Ось таким мінливим Олесь залишався і в поезії, і в житті. «З журбою радість обнялась» — це основний мотив його творчості. І справді, не буває щастя без болю, а радості без журби. Поет тонко відчував це і у невеликих творах умів передати всю складність своєї тонкої, вразливої, зболеної душі:
Літає радість, щастя світле,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти…
А сльози ще тремтять на них.
Щось дитяче, беззахисне, безпосереднє відчувається у цих рядочках. Тут поряд радість і сльози, піднесений настрій і глибокий сум. Але поет мав крила, в його крові був вогонь, а в душі велика любов до України, до народу, до рідного слова. Слово поета — це стріла, що влучає в серця зрадників, це іскра, що запалює вогонь нескореності, це ніжна пісня, що тамує біль в душі народу. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!..» Олесь називає рідні слова скутим орлом, адже воно (слово) кинуте на сміх чужинцям, занедбане. Та рідна мова звучить у шумі дерев і в музиці зір, в співі і в реві Дніпра. Поет упевнений, що доки живе мова, доти житиме народ, що слово-меч захищає рідну землю, а слово-сонце дає життя, вселяє надію.
Опинившись у еміграції, Олесь намагався не втрачати кровного зв’язку з Україною, шукав серед митців-емігрантів друзів, але дуже часто зустрічав політичних авантюристів. До «патріотів», що торгували рідною землею заради власної вигоди, Олесь звертається із гнівним словом:
Ти вірний, чесний по натурі,
І я це щиро говорю!
Служив ти правдою царю,
Був вірним гетьману,
Петлюрі і будеш вірним взагалі
Усім владикам на землі.
(«Весь вік прожив ти в “Петрограде “»)
Часто подумки Олесь повертався до України, сумував за рідним краєм:
Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа.
На чужині він переживав «сміх і глум», в нього були руки скуті «і в мури замкнені пісні». Найстрашнішим для поета було те, що він опинився в чужому краю назавжди.
Коли б знав про це раніше, то:
…попрощався хоч з тобою,
До лона рідного припав,
Прислухався б до шуму трав
І зник…
Вірш «Коли б я знав, що розлучусь з тобою» був написаний у 1925 році. ІЦе попереду був 1937 рік і масове знищення української інтелігенції в таборах ГУЛАГу, але чутливе серце поета підказує, що його шлях удома був би шляхом на Голгофу: «На хрест?! Однаково мені!»
Олесь тужив за Україною і добре знав, що для нього вже не буде іншої весни, іншої долі і ніяка інша земля не стане рідною. Можливо, він шкодував, що його життя склалося саме так, як склалося, але поет ніколи не опускав руки, а працював до останнього свого дня, до останнього подиху, і, мабуть, волів би в Бога випросити ще якусь мить, бо було що сказати поету:
Постій! Ще вечір не погас,
Ще повний шуму праліс…
Ще серце кров’ю не зійшло,
Пісні не доспівались.
(«Життя минає, наче сон»)

Тривалий час творчість видатного українського поета Олександра Олеся була мало відомою широкому колу читачів, адже він був поетом-емігрантом. Змушений виїхати за кордон у 1919 році, Олесь так більше і не побачив рідної землі, адже там його чекали не визнання і слава, а табори і загибель. Його поезія не вкладалася в рамки вимог радянської влади до митців слова, бо він не зрозумів революційних перетворень і не прославляв режим, який приніс стільки горя й нещастя людям. Ніжна скрипка його поезії була не здатна виконувати революційні марші, хоча події 1905 року Олесь сприйняв усім серцем і покладав великі надії на перетворення у житті, на звільнення батьківщини від оков царизму: Я вірю в диво!Прийде час, —І вільні й рівні встануть людиІ здійснять мрії всі ураз!(«О ніч чудовна і чудова…») Але дуже швидко бойовий закличний настрій поета змінюється на трагічний: Сьогодні більше не раби:Лунають гасла боротьби!(«Вони — обідрані, розбуті») І ось зовсім протилежне: Іду, отруєний, прибитий,Іду, несу пекельний біль.(«Іду, отруєний, прибитий») Ось таким мінливим Олесь залишався і в поезії, і в житті. «З журбою радість обнялась» — це основний мотив його творчості. І справді, не буває щастя без болю, а радості без журби. Поет тонко відчував це і у невеликих творах умів передати всю складність своєї тонкої, вразливої, зболеної душі: Літає радість, щастя світле,Дзвенять пташки в садах рясних,Сміються знову трави, квіти…А сльози ще тремтять на них. Щось дитяче, беззахисне, безпосереднє відчувається у цих рядочках. Тут поряд радість і сльози, піднесений настрій і глибокий сум. Але поет мав крила, в його крові був вогонь, а в душі велика любов до України, до народу, до рідного слова. Слово поета — це стріла, що влучає в серця зрадників, це іскра, що запалює вогонь нескореності, це ніжна пісня, що тамує біль в душі народу. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!..» Олесь називає рідні слова скутим орлом, адже воно (слово) кинуте на сміх чужинцям, занедбане. Та рідна мова звучить у шумі дерев і в музиці зір, в співі і в реві Дніпра. Поет упевнений, що доки живе мова, доти житиме народ, що слово-меч захищає рідну землю, а слово-сонце дає життя, вселяє надію.Опинившись у еміграції, Олесь намагався не втрачати кровного зв’язку з Україною, шукав серед митців-емігрантів друзів, але дуже часто зустрічав політичних авантюристів. До «патріотів», що торгували рідною землею заради власної вигоди, Олесь звертається із гнівним словом: Ти вірний, чесний по натурі,І я це щиро говорю!Служив ти правдою царю,Був вірним гетьману,Петлюрі і будеш вірним взагаліУсім владикам на землі.(«Весь вік прожив ти в “Петрограде “») Часто подумки Олесь повертався до України, сумував за рідним краєм: Коли б я знав, що розлучусь з тобою,О краю мій, о земленько свята,Що я, отруєний журбою,В світах блукатиму літа. На чужині він переживав «сміх і глум», в нього були руки скуті «і в мури замкнені пісні». Найстрашнішим для поета було те, що він опинився в чужому краю назавжди.Коли б знав про це раніше, то: …попрощався хоч з тобою,До лона рідного припав,Прислухався б до шуму травІ зник… Вірш «Коли б я знав, що розлучусь з тобою» був написаний у 1925 році. ІЦе попереду був 1937 рік і масове знищення української інтелігенції в таборах ГУЛАГу, але чутливе серце поета підказує, що його шлях удома був би шляхом на Голгофу: «На хрест?! Однаково мені!»Олесь тужив за Україною і добре знав, що для нього вже не буде іншої весни, іншої долі і ніяка інша земля не стане рідною. Можливо, він шкодував, що його життя склалося саме так, як склалося, але поет ніколи не опускав руки, а працював до останнього свого дня, до останнього подиху, і, мабуть, волів би в Бога випросити ще якусь мить, бо було що сказати поету: Постій! Ще вечір не погас,Ще повний шуму праліс…Ще серце кров’ю не зійшло,Пісні не доспівались.(«Життя минає, наче сон»)





Схожі твори: