Головна Головна -> Твори -> Образ України в поезiї Володимира Сосюри

Образ України в поезiї Володимира Сосюри



Образ України в поезiї Володимира Сосюри

Поетами славна наша Україна – всi вони її дiти, вiд Шевченка до Стуса,
серед них i мужнiй Каменяр, i Леся Українка, i Тичина, i Рильський, i
Бажан, i Малишко, i нашi сучасники. Всi вони – наша гордiсть, всi вони
оспiвували рiдний край, нашу Україну.

Особливо виразно ми бачимо це у творчостi “кароокого солов’я” Володимира
Сосюри. “Особливо” , бо тематика його поезiй не така рiзноманiтна, як,
скажiмо, у Рильського або Тичини. Вiн – поет Вiтчизни i кохання, що
злилися у його душi в одне цiле.

I в очах твоїх, кохана,

Мiниться i лине,

Сонцем щастя осяяна,

Моя Україна.

(“Українi”)

Саме слово “Україна” лише в одному томi з трьохтомника В. Сосюри
вживається понад 150 разiв. А якщо додати слова “Батькiвщина” i “рiдний
край”… Проте це не свiдчить про якусь одноманiтнiсть.

Для юнака з Донбасу, воїна i поета В. Сосюри, Україна – це солов’ї i
журавлi, золотi жоржини i “васильки у полi”, це конвалiї i пролiсок,
багрянi маки серед жита i “розривiв грiзнi маки”, вишнi у цвiту i навiть
“дими вишневi”… Ми знаходимо у поета опис всiх пiр року i часiв доби,
“червону зиму”, “осiнь златокосу на баскiм конi”, “ночi солов’їнi” та
“вiтер молодий свiтання”.

Стиль Сосюри – акварельна виразнiсть, його улюбленi тропи: епiтети i
порiвняння, вiн сприймає i передає свiт через нюанси кольорiв.

Не зiв’януть квiтки, не погаснуть огнi,

шле привiт нам весна солов’їна,

I як сад навеснi, i як зорi яснi,

Розцвiтає моя Україна.

(“Мрiйний вечiр”)

Наче символи високого людського духу, змальованi Лавра i злато-глава
Софiя. Взагалi, архiтектурнi пам’ятники i просто пам’ятники часто
згадуються у вiршах Сосюри.

Унизу Днiпровi хвилi

плачуть на зорi…

На Аскольдовiй могилi

Сплять богатирi…

Сплять визвольники Вкраїни

непробудним сном…

(“Аскольдова могила”)

Зворушливi рядки присвячує поет описам природи.

Та не лише природа i пам’ятники постають у вiршах поета. Україна для
Сосюри – це й прекраснi її дiти. Вiн зображує цiлу галерею синiв та
дочок України. Це швець i лiсоруб, ковалi i шахтарi (їм присвячено
навiть десятки вiршiв), мулярка й одкатниця, вчителi, комбайнери… Не
забуто й видатних людей, i безiменних, трудiвникiв i воїнiв. Ось як
оспiвує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:

Сiяли очi, як живi,

Якоюсь дивною красою.

I сонце сходило в кровi,

благословляючи героя.

Зрештою, це весь народ України, i для кожної людини поет намагається
знайти тепле поетичне слово.

Україна для Сосюри – це її славетна iсторiя, вiн згадує i “воїнiв
суворих Святослава”, i Богдана Хмельницького, i лицарiв, що “Карла i
Наполеона прогнали з рiдної землi”.

Не забута i мова – “душа голосна України”. Лiрик i патрiот, Сосюра
закоханий у “мову матерi своєї”, вiн чудово розумiє, що “без мови
рiдної… й народу нашого нема”, що людина, яка забула рiдне слово,
перетворюється на перекотиполе, на листок “що вiтер з дерева зрива” i
несе у безвiсть.

О мiсячне сяйво i спiв солов’я,

Пiвонiї, мальви, жоржини!

Моря брилiантiв – це мова моя,

Це мова моєї Вкраїни.

(“О мова моя!”)

Свiй рiдний край закликає любити Сосюра. Любити всiєю душею, як матiр,
як все найдорожче, що має людина у цьому свiтi:

Любiть Україну, як сонце, любiть,

як вiтер, i трави, i води,

в годину щасливу i в радостi мить,

любiть у годину негоди…

Цей заклик прозвучав у тi роки, коли любов до рiдної української (а не
росiйської великодержавної) Вiтчизни вважався трохи не злочином.

Тож хай вiн звучить у наших серцях сьогоднi, а не лишається порожнiм
звуком. Бо про нашу вiльну державу йдеться у цьому заклику:

Для нас вона в свiтi єдина, одна

в просторiв солодкому чарi…

Вона у зiрках, i у вербах вона,

i в кожному серця ударi.

(“Любiть Україну”)





Схожі твори: