Головна Головна -> Твори -> Богдан-Ігор Антонич – співець української природи

Богдан-Ігор Антонич – співець української природи



Богдан-Ігор Антонич — неповторний співець одвічного єднання людини і природи, їх глибинних зв’язків. Він пропонує читати велику книгу природи, бо саме в ній можна знайти відповідь на загадку нашого буття.
Поет щодня радів сонцю, тішився деревами, дивувався красі квітки чи листка. Захоплено писав він про карпатську природу і лемківські села, вважаючи людину невід’ємною часткою навколишнього світу. Мотив злиття людини з природою звучить у його поезії «Весна». Поет бачить себе як малу траву у вічному колообігу природи, ставлячи знак рівності між собою і травою:
Росте Антонич, і росте трава,
І зеленіють кучеряві вільхи.
У вірші розмовляють вільхи, і зозулі можуть розклювати місяць, і можна почути мову гаїв, і «в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі». Вірш схожий на казку, бо лише в казках говорять дерева, зорі, квіти.
Весняний ранок показано у поезіях “Назустріч” та “На шляху”. У цих віршах початок дня записують ластівки, хрещатим снігом співають квітневі дні, ховає день у кручу місяць, і
Клюють ліщину співом коси,
Дзвенить, мов мідь, широкий шлях.
Ліричний герой порівнює себе з кущем малини. В обох поезіях згадується про сонце:
Іде розсміяний і босий
хлопчина з сонцем на плечах.
(«На шляху»)
Запрягши сонце до теліги,
назустріч виїду весні.
(«Назустріч»)
У віршах сонце виступає як життєдайна сила, яка живить і людину, і природу. Богдан-Ігор Антонич пише про небо, сонце, дерева так, що вони набувають властивостей живих істот. Поет вносить душу в описувані ним картини та явища природи, одухотворює їх.

Богдан-Ігор Антонич — неповторний співець одвічного єднання людини і природи, їх глибинних зв’язків. Він пропонує читати велику книгу природи, бо саме в ній можна знайти відповідь на загадку нашого буття.Поет щодня радів сонцю, тішився деревами, дивувався красі квітки чи листка. Захоплено писав він про карпатську природу і лемківські села, вважаючи людину невід’ємною часткою навколишнього світу. Мотив злиття людини з природою звучить у його поезії «Весна». Поет бачить себе як малу траву у вічному колообігу природи, ставлячи знак рівності між собою і травою: Росте Антонич, і росте трава,І зеленіють кучеряві вільхи. У вірші розмовляють вільхи, і зозулі можуть розклювати місяць, і можна почути мову гаїв, і «в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі». Вірш схожий на казку, бо лише в казках говорять дерева, зорі, квіти.Весняний ранок показано у поезіях “Назустріч” та “На шляху”. У цих віршах початок дня записують ластівки, хрещатим снігом співають квітневі дні, ховає день у кручу місяць, і Клюють ліщину співом коси,Дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Ліричний герой порівнює себе з кущем малини. В обох поезіях згадується про сонце: Іде розсміяний і босийхлопчина з сонцем на плечах.                           («На шляху») Запрягши сонце до теліги,назустріч виїду весні.                           («Назустріч») У віршах сонце виступає як життєдайна сила, яка живить і людину, і природу. Богдан-Ігор Антонич пише про небо, сонце, дерева так, що вони набувають властивостей живих істот. Поет вносить душу в описувані ним картини та явища природи, одухотворює їх.





Схожі твори: