Головна Головна -> Твори -> «Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…»

«Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…»



На роздоріжжі історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровського, Андрія Легіта, Тодора Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягнутися до рідної землі душею і словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легіта з вірша «Над росою»
О мій рідний куточку, о ненько моя Україно,
Із чужини прийми цей мій спів — почування святе.
Андрій Легіт під час війни потрапив до німецького полону, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав близько тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про життя і творчість митців українського слова.
Є в його доробку чимало статей про навчання рідній мові дітей, які народилися в Англії. І сьогодні щосуботи він навчає дітей українознавства і радий з того, що має зв’язок з молоддю, яка народилася в Україні.
Він лауреат премій Української Мазепинсько — Могилянської академії наук 1983 року.
Здавалось би, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаймося у вірші поета і побачимо душу його? Чим живе вона, чим болить? Майже всюди — сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам’яті — розлука з матір’ю, батьком, коханою, рідною землею. Звертаючись до батька, поет пише:
О, тату мій знедолений, прости!
Вернувся б я — та доля невмолима,
Бо тут неволя, варта і дроти,
А там Сибір чекає несходимий.
Цей вірш був написаний ще тоді, коли поет знаходився за колючим дротом табору в Італії. Але й у пізніших віршах ті ж мотиви: допомагає вижити, вистояти тільки пам’ять:
І коли з блакиті чужини
Ясен місяць промінням сія,
То до тебе думками я лину
На Вкраїну, голубко моя.
Поет живе радощами, смутками, надіями; шукає ліки, які б оздоровили зболіле серце. Ми не знаємо добре творчість поета. Тільки нещодавно в житті митця відбулася величезна подія: в Україні видана найдорожча його збірка «Калинові шуми». Та й ті вірші, які є можливість прочитати, засвідчують те, що в туманному Лондоні, відірваний від рідної землі, живе поет, життя якого — «клубок на вітрі диму».
Коли читаєш вірші поета, то проймаєшся болем за його долю, бо в ній трагедія емігранта, для якого реальне, сьогоденне не існує, він живе минулим і майбутнім, а сучасного життя в нього нема. Поет живе і нині палкою мрією про щасливе майбутнє України, плекає надію на зустріч з нею, вільною, сонячною:
Рідне слово і рідні пісні,
Рідна мово і рідна державо,
Україно, явися ві сні!
Україно, явися в уяві!
А ось з іншого вірша:
Невже весь вік чужих осель пороги
Топтать на чужині?
Чи ще простелиться у рідний край дороги Колись мені?
Підбираючи матеріал до теми твору; я познайомилася з вихідцем з Ніжина, а нині українським поетом, вченим, який мешкає в Мюнхені, Ігорем Кочуровським — автором небагатьох поетичних книжок, перекладів, антологій.
Родина Кочуровських, емігрувавши з України в 20-ті роки, проживала довгий час в Аргентині. Уже після смерті батьків Ігор Кочуровський, пройшовши нелегкий життєвий шлях, опинився в Мюнхені.
Як і у Андрія Легіта, основні теми творів маловідомого українському читачеві поета віддзеркалюють ностальгію. Головний герой — мандрівник, що покинув рідну землю, або бандурист з розбитою бандурою. Перебравши скупі статті про І. Кочуровського, я приходжу до висновку, що поета-вигнанця переслідує постійне відчуття смерті. Тема втечі і ностальгії — одна з вічних тем світової літератури і трактується вона митцями по-різному, з урахуванням причин і мети втечі. У Кочуровського втеча реальна. Герой його лірики тікає від жаху тоталітарного режиму. Вірші переповнені філософськими роздумами на тему: забувати чи не зрікатися рідної землі, яку маєш покинути, бо жити в ній не можеш, приймати чи не приймати чужину. Ліричний герой знаходить красу і в чужому краї і приходить до висновку: «Краса не є своєю чи чужою — вона лише одна». Хоч часом обрії рідної сторони і заперечують цю істину і, відповідно, втеча триває, ліричний герой відчуває себе мандрівником, шукає «потаємних брам».
І. Кочуровський продовжує традиції українського неокласицизму, започаткованого в Україні М. Зеровим і його однодумцями. Цим і пояснюється те, що ліричний герой збірки «В далекій гавані» крайню точку знаходить на цвинтарі, в царстві Смерті.
Взагалі, головний герой лірики Кочуровського — душа. Багато філософії у віршах Кочуровського. Так, він стверджує думку, що шлях до добра освічує Бог, а шлях до зла — диявол. Місце до постів добра й краси буде, доки житимуть людина їй світ.
Добро й краса потрібні сучасному світові, тому поезія Кочуровського приходить через кордони до свого народу, бо, як говорив В. Симоненко:
Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Батьківщина невидимою ниткою притягує людину до себе, пригортає до свого лона. І так буде завжди! Так чи варто тоді покидати межі рідного краю?! Щоб запобігти ностальгії, може тут, на рідній землі, сіяти «розумне, добре, вічне»?!

На роздоріжжі історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровського, Андрія Легіта, Тодора Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягнутися до рідної землі душею і словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легіта з вірша «Над росою»
О мій рідний куточку, о ненько моя Україно,
Із чужини прийми цей мій спів — почування святе.
Андрій Легіт під час війни потрапив до німецького полону, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав близько тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про життя і творчість митців українського слова.
Є в його доробку чимало статей про навчання рідній мові дітей, які народилися в Англії. І сьогодні щосуботи він навчає дітей українознавства і радий з того, що має зв’язок з молоддю, яка народилася в Україні.
Він лауреат премій Української Мазепинсько — Могилянської академії наук 1983 року.
Здавалось би, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаймося у вірші поета і побачимо душу його? Чим живе вона, чим болить? Майже всюди — сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам’яті — розлука з матір’ю, батьком, коханою, рідною землею. Звертаючись до батька, поет пише:
О, тату мій знедолений, прости!
Вернувся б я — та доля невмолима,
Бо тут неволя, варта і дроти,
А там Сибір чекає несходимий.
Цей вірш був написаний ще тоді, коли поет знаходився за колючим дротом табору в Італії. Але й у пізніших віршах ті ж мотиви: допомагає вижити, вистояти тільки пам’ять:
І коли з блакиті чужини
Ясен місяць промінням сія,
То до тебе думками я лину
На Вкраїну, голубко моя.
Поет живе радощами, смутками, надіями; шукає ліки, які б оздоровили зболіле серце. Ми не знаємо добре творчість поета. Тільки нещодавно в житті митця відбулася величезна подія: в Україні видана найдорожча його збірка «Калинові шуми». Та й ті вірші, які є можливість прочитати, засвідчують те, що в туманному Лондоні, відірваний від рідної землі, живе поет, життя якого — «клубок на вітрі диму».
Коли читаєш вірші поета, то проймаєшся болем за його долю, бо в ній трагедія емігранта, для якого реальне, сьогоденне не існує, він живе минулим і майбутнім, а сучасного життя в нього нема. Поет живе і нині палкою мрією про щасливе майбутнє України, плекає надію на зустріч з нею, вільною, сонячною:
Рідне слово і рідні пісні,
Рідна мово і рідна державо,
Україно, явися ві сні!
Україно, явися в уяві!
А ось з іншого вірша:
Невже весь вік чужих осель пороги
Топтать на чужині?
Чи ще простелиться у рідний край дороги Колись мені?
Підбираючи матеріал до теми твору; я познайомилася з вихідцем з Ніжина, а нині українським поетом, вченим, який мешкає в Мюнхені, Ігорем Кочуровським — автором небагатьох поетичних книжок, перекладів, антологій.
Родина Кочуровських, емігрувавши з України в 20-ті роки, проживала довгий час в Аргентині. Уже після смерті батьків Ігор Кочуровський, пройшовши нелегкий життєвий шлях, опинився в Мюнхені.
Як і у Андрія Легіта, основні теми творів маловідомого українському читачеві поета віддзеркалюють ностальгію. Головний герой — мандрівник, що покинув рідну землю, або бандурист з розбитою бандурою. Перебравши скупі статті про І. Кочуровського, я приходжу до висновку, що поета-вигнанця переслідує постійне відчуття смерті. Тема втечі і ностальгії — одна з вічних тем світової літератури і трактується вона митцями по-різному, з урахуванням причин і мети втечі. У Кочуровського втеча реальна. Герой його лірики тікає від жаху тоталітарного режиму. Вірші переповнені філософськими роздумами на тему: забувати чи не зрікатися рідної землі, яку маєш покинути, бо жити в ній не можеш, приймати чи не приймати чужину. Ліричний герой знаходить красу і в чужому краї і приходить до висновку: «Краса не є своєю чи чужою — вона лише одна». Хоч часом обрії рідної сторони і заперечують цю істину і, відповідно, втеча триває, ліричний герой відчуває себе мандрівником, шукає «потаємних брам».
І. Кочуровський продовжує традиції українського неокласицизму, започаткованого в Україні М. Зеровим і його однодумцями. Цим і пояснюється те, що ліричний герой збірки «В далекій гавані» крайню точку знаходить на цвинтарі, в царстві Смерті.
Взагалі, головний герой лірики Кочуровського — душа. Багато філософії у віршах Кочуровського. Так, він стверджує думку, що шлях до добра освічує Бог, а шлях до зла — диявол. Місце до постів добра й краси буде, доки житимуть людина їй світ.
Добро й краса потрібні сучасному світові, тому поезія Кочуровського приходить через кордони до свого народу, бо, як говорив В. Симоненко:
Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Батьківщина невидимою ниткою притягує людину до себе, пригортає до свого лона. І так буде завжди! Так чи варто тоді покидати межі рідного краю?! Щоб запобігти ностальгії, може тут, на рідній землі, сіяти «розумне, добре, вічне»?!





Схожі твори: