Головна Головна -> Твори -> Гімн піднесеному, первозданному почуттю любові

Гімн піднесеному, первозданному почуттю любові



Шкільний твір По повісті А. И. Купріна “Олеся”.

Познайомившись із творчістю А. И. Купріна, я відзначила для себе основну тему його добутків – це оспівування чистої, непорочної, великодушної любові. Я перевернула останню сторінку повести “Олеся” – моєї улюбленої повісті А. И. Купріна. “Олеся” глибоко торкнулася мене, я вважаю цю повість гімном найбільшої, чистої любові, що, на мій погляд, повинна бути в житті кожної людини. Я говорю про любов Леси до Івана Тимофійовичеві. Ці люди такі різні: Олеся – “цільна, самобутня, вільна натура, її розум, одночасно ясним і обкутаний непохитним посереднім марновірством, але й не позбавлений лукавого кокетства гарної жінки”, а Іван Тимофійович -”людина хоча добрий, але тільки слабкий”. Вони належать до різних соціальних шарів: Іван Тимофійович – освічена людина, письменник, що приїхав у Полісся “спостерігати вдачі”, а Олеся – “відьмака”, неосвічена дівчина, що виросла  в лісі. Але, незважаючи на ці розходження, вони полюбили один одного. Однак їхня любов була різною: Івана Тимофійовича залучили краса, ніжність, жіночність, наївність Леси, а вона, навпроти, усвідомлювала всі його недоліки й знала, що їхня любов приречена, але, незважаючи на це, любила його всією своєю палкою душею так, як тільки здатна любити жінка. Її любов викликає в мене замилування, тому що  Олеся  заради  коханої  людини  була готова на всі, на будь-яку жертву. Адже заради Івана Тимофійовича вона пішла в церкву, хоча знала, що це закінчиться для неї трагічно.

 

А от любов Порошина я не вважаю такий же чистої й великодушної. Він знав, що може трапитися нещастя, якщо Олеся піде в церкву, але не зробив нічого, щоб зупинити неї: “Раптом раптово жах передчуття охопив мене. Мені нестримно схотілося побігти слідом за Олесею, наздогнати її й просити, благати, навіть вимагати, якщо потрібно, щоб вона не йшла в церкву. Але я стримав свій несподіваний порив…”. Іван Тимофійович, хоча й любив Олесеві, але в той же час боявся цієї любові. Саме цей острах перешкодив йому женитися на ній: “Одна лише обставина лякала й зупиняла мене: я не смів навіть уявляти собі, яка буде Олеся, одягнена в людське плаття, що розмовляє у вітальні із дружинами моїх товаришів по службі, викинута із цієї чарівної рамки старого лісу”.

 

Трагедія любові Леси й Івана Тимофійовича – це трагедія людей, які “виламалися” зі свого соціального середовища. Трагічна доля самої Олекси, адже вона різко відрізнялася від перебродських селян насамперед своєї чистої,, відкритою душею, багатством внутрішнього миру. Саме це породило ненависть до Олесі черствих, обмежених людей. І, як відомо, люди завжди прагнуть знищити того, кого вони не розуміють, того, хто він їх відрізняється. Тому Олеся змушена розстатися з улюбленим і бігти з рідного лісу.

Не можна не сказати також про літературну майстерність А. Купріна. Перед нами пейзажі природи, портрети, їхній внутрішній мир, характери, настрої – все це глибоко вразило мене. Повість “Олеся” – це гімн прекрасному, первозданному почуттю любові й уособлення самого прекрасного і дорогого, що може бути в житті кожного з   нас.

 

Відкриваєш зібрання творів А. И. Купріна й занурюєш у дивний мир його героїв. Всі вони дуже різні, але в них є щось, що змушує співпереживати їм, радуватися й засмучуватися разом з ними. Незважаючи на безліч драматичних ситуацій, у його добутках життя б’є ключем. Його герої – люди з відкритою душею й чистим серцем, що повстають проти приниження людини, що намагаються відстояти людське достоїнство й відновити справедливість. Однієї з найвищих цінностей у житті А. И. Купріна була любов, тому у своїх повістях “Двобій”, “Гранатовий браслет”, “Олеся” він торкати цю животрепетну для всіх часів тему. Ці добутки поєднують загальні риси, сама головна з яких – трагічність доль головних героїв. Здається, що в жодному із прочитаних мною літературних творів тема любові не звучить так, як у Купріна. У його повістях любов безкорислива, самовіддана, не прагнучої нагороди, любов, для якої зробити будь-який подвиг, піти на мучення зовсім не праця, а радість. Любов у творах Купріна завжди трагічна, вона свідомо приречена на страждання. Саме така всепоглинаюча любов торкнулася поліської відьми Леси, що полюбила “доброго, але тільки слабкого” Івана Тимофійовича. Героям повести “Олеся” призначено було зустрітися, провести чудові хвилини вдвох, пізнати глибоке почуття любові, але їм не призначено було бути разом. Таку развязку  обумовили багато причин, що залежать як від самих героїв, так і від обставин.

 

Повість була написана в 1898 році. Головний герой Іван Тимофійович – пан, якого доля закинула в глухе сільце Волинської губернії, де він жив у старому поміщицькому будинку разом зі слугою. Саме після його оповідання про місцеву відьму Мануйлихе герой знайомить із Олесею – її внучкою. Купрін не вдавався в опис головного героя, тому про нього ми знаємо мало. Зате образ головної героїні автор показав чудово.

Олеся – красуня-дикунка, вона виросла в глухомані лісів, у хатинці на болотах, після того, як її бабусю разом з нею вигнали із села за чаклунство. За словами Купріна, у дівчині не було нічого схожого на місцевих дівчат. Олеся відрізнялася добротою, свіжістю розуму, здатністю на глибоке почуття. Відразу ж після знайомства між нею й Іваном Тимофійовичем зав’язується дружба. Дівчина усе більше переймалася довірою до частого гостя, а він багато довідається про Олеся. Вона розповіла йому, що ворожила на нього, але не хотіла відкривати, що випало: “Будь ласка, не просите… Недобре вам вийшло”. Гість не повірив, а Олеся сказали: “От коли мої слова збудуться, ви мене тоді згадаєте”. Адже не знав він, на відміну від дівчини, що пророкування збудеться.

 

Отже, герой став частим гостем у хатинці. У нього з Олесею увійшло у звичай, що вона проводжала його до  шляху. По дорозі в них зав’язувалася цікава розмова. Саме по тому, про що вони говорили, можна судити про багатство їхнього духовного миру. Олеся розпитувала його про усім, що неї хвилювало, вона мала свіже уявлення. Багато чого їй здавалося дивним, казковим, неправдоподібним, але дівчина охоче приймала все, що говорив гість. Пана вражали здатності Леси: “Знаєш, що мене дивує в тобі, Олеся? От ти виросла в лісі, нікого не видавши. Читати ти, звичайно, теж багато не могла… А тим часом ти так добре говориш, не гірше теперішньої панянки”. “Про любов між нами не було сказано ще ні слова, але бути разом для нас уже зробилося потребою”. Але один раз відносини  між ними змінилися. Олеся більше не проводжала гостя, вони ні про що не говорили. Кілька днів Іван Тимофійович не був у хатинці через хворобу, але коли прийшов, Олеся знову була йому рада. “На цьому чарівному, новому для мене особі в одна мить відбилися, переміняючи один одного, здивування, переляк, тривога й така сяюча посмішка любові…” У цей день Олеся зізналася в любові, пророкування стало збуватися. Дівчина знала, що буде нещасна, як усе обернеться, але пішла на це: “Я думала, що можна піти від долі. Тепер мені однаково, однаково… Тому що я люблю тебе”. А слова: “Я ніколи не докорю тебе, ні до кого ревнувати не стану…” У цьому виражається глибоке, безкорисливе почуття дівчини. Як же сильним повинне бути це почуття, щоб заради нього потім бути нещасної: “… здається, усе б на світі віддала, аби тільки з тобою хоч хвилиночку ще побути. Нехай, думаю, що буде, то буде, а я своєї радості нікому не віддам”. Ваня, так вона його називала, теж боявся, але він любив її. Майже цілий місяць тривали їхні зустрічі, але наближався час від’їзду. Ваня не міг сказати улюбленої це, тому відтягав час. Тоді Іван Тимофійович запропонував їй вийти за нього заміж. Йому було однаково, що вона незаконна, проста, неосвічена дівчина. Між ними відбулася розмова про церкві. Справа в тому, що Олеся не була хрещеної й у церкву не можна їй було ходити, тому що вона вважалася відьмою. Дівчина не погоджувалася, але вслід йому сказала: “… знаєш, мені жахливо хочеться зробити тобі що-небудь приємне… ти б дуже був задоволений, якби я коли-небудь пішла в церкву?” На це вона йшла заради нього!

 

У Вані був неясний потяг серця відговорити її, але він не послухався його. Із цього моменту їхні відносини невблаганно наближалися до трагічної розв’язки. “Олеся переломила свій острах і прийшла в церкву. Іван Тимофійович довідався від однієї людини, що на площі перебродські дівчата піймали відьму, оточили її, хотіли вимазати дьогтем, побили, але їй чудом удалося втекти. Коли бігла, то викрикнула погрозу. Ваня примчався в хатинку, де сиділа баба Мануйлиха в ліжка хворий Леси. Він заплакав, а вона утішала його: “Не будемо ж плакати, поки ми разом, давай хоч останні дні проведемо весело”. Дівчина сказала, що їм з бабусею треба виїхати, тому що вона погрозила людям: “А тепер ледве що трапиться, зараз на нас скажуть,., всі ми будемо винуваті…”, тому що були вже такі випадки. Олеся послухалася долі: “Виходить, не хоче доля нашого з тобою щастя… А якби не це, хіба, ти думаєш, я чого-небудь злякалася б?” Вони попрощалися. Побоювання героїні виправдалися. Уночі пішов сильний град, що побив жито в селян. Іван поїхав попередити жінок про небезпеці, але коли він приїхав, їх уже не виявилося. Героєві самому потрібно було їхати, тому що про нього громада кричала недобре.

 





Схожі твори: