Головна Головна -> Твори -> Поема «Сон» Тараса Шевченка — нищівна суспільно-політична сатира на самодержавство

Поема «Сон» Тараса Шевченка — нищівна суспільно-політична сатира на самодержавство



Лютим ворогом рідного народу великий поет вважав самодержавну Росію. У поемі-комедії «Сон» ліричний герой уявно пролітає над Україною, Росією, може зазирнути у будь-який куточок неосяжної імперії. Що ж він там бачить?

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.

Та цей чудовий пейзаж виступає разючим контрастом до розповіді про вакханалію кріпосництва:

Латану свитину з каліки знімають…
А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають.

Під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків — справжнє пекло, колами якого поет і проводить читача. Ліричний герой не побачив «раю» в Україні і полетів далі аж у Сибір. Картина Сибіру в творі не випадкова, а закономірна і глибоко вмотивована. Відомо, що в Сибір засилали політичних ворогів царизму. У народі він асоціювався з каторгою, мукою, царським деспотизмом. Тарас Шевченко осуджує деспотію і прославляє героїв, які «тяжко караються» в неволі. Образ борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім’я вільного майбутнього народу.
Незабутнє враження справляє остання частина поеми, у якій зображено столицю Російської імперії — Петербург. Тут зосереджувалась уся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Очолював її «неситий», тобто сатрап.
Оповідач бачить тьму «панів пузатих» «в серебрі та златі», нажитому сльозами кріпаків. Вони аж «потіють і товпляться, щоб найближче стати коло самих». Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, чесності, порядності. Цар «вдарять або дулю благоволять дати», а для них це вже свято. Пишні бундючні вельможі були насправді духовними рабами царя і цариці. Особливо яскраво це показано в гротескній сцені, названій Іваном Франком «генеральним мордобитієм». Усі епізоди, зображені в поемі, ведуть читача до висновку, що самодержавна система не має права на існування, бо вона антилюдяна.
Кобзар далі показує, що серед російських царів Микола І не виняток. Усі вони були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Так, Петра І Шевченко змалював як царя-деспота, «ката» українського народу, «людоїда», «лукавого», що будував свою столицю на кістках і крові козаків.





Схожі твори: