Головна Головна -> Твори -> Образ “нової” людини в оповіданні М. Хвильового “Я (Романтика)” (I варіант)

Образ “нової” людини в оповіданні М. Хвильового “Я (Романтика)” (I варіант)



Нова доба вимагає нових людей, які й будуть її розбудовувати.
Це твердження часто чуємо ми в періоди соціальних зрушень. А чи таке вже воно й правильне? Як розуміти оновлення людини? Думаю, людина, якщо вона відповідає цьому гордому найменню, просто завжди повинна залишатися собою, а якщо й змінюватися, то тільки формуючи в собі нові позитивні риси.
Яких «нових» людей вимагала революційна доба, просякнута марксистсько-ленінськими ідеями, показує нам талановитий український прозаїк Микола Хвильовий в оповіданні «Я (Романтика)». І прочитане нас жахає.
З одного боку, революційні ідеї були привабливими для пролетарів, збіднілих селян і міщан, а з другого, вони вимагали абсолютної відданості справі, постійних доказів своєї вірності переконанням. Через це людина, яка спочатку довірливо пішла за привабливими гаслами, пізніше опинялася в жорстких умовах, а саме: позбутися всього людяного в собі і стати такою, як цього вимагає ідея, чи зберегти в собі те, що відрізняє людину від тварини. У таку ситуацію потрапляє герой оповідання Миколи Хвильового, якому автор не дає імені, оскільки таких «героїв» було багато. Він — член революційної судової трійки, «чорного трибуналу комуни». Щодня перед ним проходять сотні справ, вирок у яких один — розстріл: не згодних просто знищують.
День за днем персонаж оповідання змушує себе бути жорстоким, хоча насправді десь там, на околиці міста, в хатині матері, ховається добра частина його душі. Він з кожним смертним вироком убиває в собі людину, під впливом оточуючих — доктора Тагабата, дегенерата й Андрюші — відкидає добро, прощення, милосердя. Саме такі сліпі виконавці вищої волі й потрібні були диктатурі.
Та з легкістю підписуючи вироки, знищуючи спочатку справжніх ворогів, потім людей з іншими поглядами (теософів), пізніше — людей Божих — черниць, перед якими стоїть одне завдання: молитися за мир та прощення, наш «герой» рано чи пізно опиняється перед власною матір’ю. Але він «голови не загубив» на перехресті вибору, адже саме до нь<5го він переконливо йшов гігантськими кроками. Чи не тому так легко зривається з його губ презирливе «сволоч» у той бік, де стоїть мати?
Якщо глибше вчитатися в текст, то можна побачити, що для письменника мати персонажа й Мати Божа — це одне й те саме, оскільки кожна мати несе у своєму серці всепрощення для своєї дитини, якою б вона не була. Відповідно, коли персонаж «я» убиває матір (а він її таки вбиває власноруч!), він убиває в собі божественне начало — людську душу.
От яких людей вимагала нова революційна доба — жорстоких, безсердечних, упевнених у своїх учинках, які б не мали найменших вагань при виконанні своїх обов’язків. Та чи можна буде істоту з такими характеристиками назвати людиною, навіть і «новою»? На мій погляд, ні в якому разі. Звіряче суспільство, яке будує нове життя на крові й стражданнях невинних, не матиме майбутнього, воно приречене на загибель, тому що розвиватися можна, тільки вдосконалюючи вже набуте. Усе інше — кроки в прірву темряви й бездуховності.
Подібні «нові» істоти не заслуговують на ім’я людей. У цьому глибоко переконаний великий гуманіст Микола Хвильовий. До цього висновку приходить вдумливий читач.





Схожі твори: