Головна Головна -> Твори -> Змалювання краси перших юнацьких почуттів в оповіданні “Зав`язь”

Змалювання краси перших юнацьких почуттів в оповіданні “Зав`язь”



Новела «Зав’язь» — зразок психологічно глибокої прози Григора Тютюнника. Написана з притаманною письменникові простотою, вона вражає читача кожним своїм виваженим і майстерно обробленим словом. Недарма Олесь Гончар підкреслював, що Тютюнник «любив слово (це ж так видно з його оповідань!), любив його, як голос рідної землі, як поклик материзни, як те, що заповідано тобі від глибини віків, адже кожна мова — це джерело творчої духовності, це той запис генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим».
Новела «Зав’язь» — це психологічний портрет цілого покоління української молоді, що перебуває в стадії формування й становлення особистості. Саме поняття «зав’язь» стає у творі символом зародження життя, нової індивідуальності і водночас відродження цілої землі, нації: «У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискували скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий сніг. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь».
Образ діда введений в новелу теж не випадково. Він втілює неперервний зв’язок між поколіннями, протистоячи несвідомості юності, навчаючи й передаючи досвід предків. Дід зображений у новелі добрим, щирим, лагідним, з почуттям доброго гумору:
— Ото женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться… бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
— Просто у неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.
— Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад…
У творі багато символічного. Так, наприклад, у ньому представлені дві стихії в житті людини: щастя — позитивне і випробування, біди — негативне. Перше уособлене квітучими деревами, а друге — прірвою, в яку потрапляють закохані: «Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллі справді пахне талиною, — як кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.» Оці образи мари, грязюки, заграви, снігу, холоду — знаки майбутніх випробувань підлітка на шляху до змужніння. А квітучий сад, бруньки, зав’язь — очікування нового дорослого життя.
Герої Тютюнника по-справжньому чисті душею, це люди, що відчувають красу життя і бережуть її. Наприклад, скільки ніжності, наївності, цнотливості у взаєминах двох молодих людей, Миколи й Соні: «Миколко, а я? — жалібно шепоче Соня. І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
— Навіщо ж ти…аж за вухо, дурненький… — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. — Ходім уже, бо тут холодно.
Я допомагаю і майже виношу її вгору на руках. І сили у мене — як у вола».
Почуття юнака та дівчини не затьмарені ніякими нечистими думками, вони майже святі в своїй простоті. Це перше кохання, схоже на весняну зав’язь на деревах. Воно — тільки провіщення наступного життя, і зберегти його — велике завдання. Чистота цього кохання може протистояти матеріальності цього світу, бо воно сильне й вічне: «Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне».
І зовсім символічним є кінець новели, де дід разом з онуком рятують від морозу зав’язь на деревах, одночасно піклуючись і про сусідський сад: «Я прожогом кидаюсь в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.
— Та не там, ближче до сажа розкладай! — сердито гукають дід.
— Нічого, — одказую так, як вони мене вчили, — буде в людей — буде і в нас…
А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…»
Читаючи цю новелу, справді розумієш, що кохати — це віддавати. І розуміння цього об’єднує і діда, й онука в одвічній мудрості любові до житя. Це дід навчив хлопця багатьох речей, це він передав йому досвід поколінь усіх предків. І тепер разом з онуком він дбайливо рятує зав’язь, ніби піклуючись про кохання свого онука, про зародження його почуття, про його майбутнє.
Формування душі, духовного світу, характеру, духовності, життєвих цінностей, морального ідеалу — це шлях до себе самого. І в цю ніч побачення зі своєю коханою юнак набув досвіду ніжності, турботи про іншу людину, навчився опікуватися кимось, віддавати свою душу. Саме цей вечір, можливо, мав велике значення для формування його особистості. І він, подолавши морок провалля, вийшов на світлий шлях.
І не випадково письменник дав назву «Зав’язь» не тільки своєму оповіданню, а й цілій збірці, що вийшла 1966 року. Він пророкував народження цілого покоління нових людей, добрих, чистих, духовних.





Схожі твори: