Головна Головна -> Твори -> Релігійний елемент ранньої творчості Тичини

Релігійний елемент ранньої творчості Тичини



Одним із найвищих естетичних досягнень української літератури XX століття є поява специфічного художнього стилю — кларнетизму. Найповніший розвиток цей стиль отримав у творчості Павла Тичини. До нього належать збірки «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», також декотрі з поезій, що ввійшли в збірку «Плуг», і перші фрагменти драматичної поеми «Сковорода».
Образи сонячних кларнетів, небесного оркестру, ритму всесвіту — це музика гармонії, якої шукає молодий поет серед хаосу війни, революції, інтервенцій та анархізму на території України саме в час її культурного і політичного відродження. Тому Тичина прагне «вдосконалення засобів поезії для наближення до висловлення «Абсолюту» — як воно можливе тільки в поезії «абсолютній», «чистій» і «неза-лежно-самоцінній ».
Кларнетичний світогляд характеризує універсалізм, похідний від «всеєдності» В. Соловйова, де знаходимо співіснування античної (Геракліт, Шфагор — «гармонія сфер»), християнської, гностичної філософій. Усе пронизує ідея цінності всього живого, життя, руху, сонця, світла, творчості:

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні звуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Такі думки митець переносить і в історіософську сферу: сенс поеми «Золотий гомін» полягає в тому, що творчий Дух всесвіту, який об’єднує всі часи (вічність космосу, поганську добу, Київську Русь, проголошення УНР), виявив себе в «молодому й дужому» народові України.
Релігійні елементи пронизують і, навіть більше, структурують абсолютну більшість тем ранньої лірики Тичини: естетичне споглядання природи («Квітчастий луг…», «Іще пташки…»), інтимну лірику («З кохання плакав я…»), мистецькі декларації («Ходять по квітах…»), релігійні відправи як такі, прояви релігійного чуття («У собор»), призначення поета («Зелена неділя»), долю й гідність людини, цінність її життя («По хліб йшла дитина…», «По блакитному степу…», «Війна»), політичні й історіософські концепції («Одчиняйте двері…», «Золотий гомін»).
«Молитовний настрій закоханого ліричного героя (поезія «З кохання плакав я…») передано через обожнювання й самої дівчини, й природи, перед чистотою яких він готовий схилитися, немов перед вівтарем. Освідчення в коханні ототожнюється із щирою церковною сповіддю», — зазначає сучасний дослідник.
Рішучий акцент на абсолютній цінності людського життя являє собою пафос усього кларнетичного періоду творчості Тичини. Громадянська війна поклала кінець пануванню витонченого споглядання природи та любовної лірики в його поезії. Саме євангельська заповідь милосердя до ближнього надихає поета стверджувати рівність і єдність людей перед Богом:

Хто має право примусить людину?
Хто може ніч обернути на днину?
І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх
Повісив за правду, єдиний наш гріх?

У ранніх текстах митець відкидає класові розбіжності, висуваючи національні («Золотий гомін») та космополітичні (збірка «Замість сонетів і октав») критерії ставлення до людської одиниці:

Приставайте до партії,
де на людину дивляться, як на скарб
Світовий і де всі, як один,
проти кари на смерть.

Починаючи зі збірки «Плуг», місце й роль релігійного елементу поступово зменшується, лишаючись переважно в священній символіці. Проте «Сонячні клар¬нети» ще пронизані глибоко побожним настроєм, а події 1917 року сприймаються, «ніби дожидання приходу Месії. (…) Поетичний вислів, що панує… (в цій збірці) важко уявити без постійного зв’язку, в символах видива і звучання, з висповідною врочистістю і святим смутком молитви, з екстатичною просвітленістю її», — відмітив Василь Барка. На його думку, заслуга Тичини полягає в тому, що, творячи у традиціях християнської поезії Шевченка, він із народного життя приніс настрої віри в новітню лірику.





Схожі твори: