Головна Головна -> Твори -> Поет i час (громадянська позицiя лiрики Павла Тичини)

Поет i час (громадянська позицiя лiрики Павла Тичини)



Поет i час (громадянська позицiя лiрики Павла Тичини)

У бурхливе море революцiйних подiй П. Тичина увiйшов справжнiм поетичним
шедевром – iсторико-фiлософською поемою “Золотий гомiн”, що сповнена
пафосом нацiонального вiдродження. Її назва закарбувалась у свiдомiсть
України символом волi й пробудження нацiї. Менi вона здається своєрiдною
ораторiєю, яка проголошує iдею вiчностi українського народу, його
духовної мiцi. У кожному рядку вiдчувається гордiсть автора за свiй
народ i його iсторiю; душу сповнює урочистiсть i святковий настрiй, бо
українська революцiя 1917 року вселяла вiру, пiднiмала духовнi сили
народу, будила його вiд фiзичного i духовного рабства.

…Дзвони Лаври i Софiї пливуть над мiстом, як “потужнi рiки”, а з
глибин вiчностi “падають зерна в душу”, – кожен переймається думами про
Україну, її давнiм, сучасним i майбутнiм життям. Я неначе бачу П. Тичину
серед тих, хто зiбрався на iсторичнiй Софiївськiй площi, щоб виразити
свою вiковiчну волю i мрiю про незалежну Українську державу:

– Виростем! – сказали тополi.

– Бризнем пiснями! – сказали квiти.

– Розiллємось! – сказав Днiпро.

Бо “золотi джерела скресають пiд землю”, “Самоцвiти ростуть у глибинах
гiр”, – перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими
вiри у щасливий кiнець:

I б’ються в їх серця у такт:

– Iдуть! Iдуть! –

Дзвенять немов сонця у такт:

– Iдуть, iдуть!..

I всi спiвають, як вино,

– Я – дужий народ,

Я молодий.

Вона проходить полями країни наодинцi зi своєю
скорботою: “Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю”. Вона не шукає нi
правих, нi винних, їй болить нацiональна руїна, що заподiяна
братовбивчою вiйною. Це її словами говорить сповнений вiдчаю поет: “Як
страшно!.. людське серце до краю обiднiло”. Ще недавно був “золотий
гомiн”, а тепер: “Поглянула – скрiзь тихо. Буяє дике жито. – За що тебе
розп’ято? За що тебе убито?”

“Хто ж це так iз тебе насмiятися смiв?” – гнiвно i з неприхованим
вiдчаєм звертається до України Тичина. Поет справедливо стверджує, що не
може бути гуманною та людська спiльнота, яка грунтується на злобi,
зневажаннi традицiй роду (“курки спустили в матiр i отця”), на обманi та
облудi (“рушимо з ножами у наш край-едем”). I, як логiчне завершення, –
кiнцiвка поезiї, де автор говорить про прозрiння народу, який не хоче
“ще й на волi у кайданах гнить”. Я знову бачу того ж Тичину-патрiота, що
й у “Золотому гомонi”. У художнiй формi вiн ставить тi гострi питання,
якi хвилюють i його, i тисячi його землякiв -українцiв. Вiдповiдi на них
Тичина не дає, та всi її знають:

Ждали ми героя, а встав свинопас, –

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Жодного разу автор прямо не називає винуватця соцiального i морального
зламу українського життя, та його риторичнi питання сумнiвiв у
правильнiй вiдповiдi не викликають:

Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?

Хто у твоє серце нiж загородив?

За цими рядками простежується громадянська позицiя митця, який – плоть
вiд плотi рiдного народу.





Схожі твори: