Головна Головна -> Твори -> Ода – ліричний жанр

Ода – ліричний жанр



Шкільний твір  на тему “На день сходження на всеросійський престол її величності государині імператриці Єлизавети Петрівни 1747 року” – зразок урочистої оди в Росії XVIII в. Ода – ліричний жанр. У ній, за словами Тредьяковського, “описується… матерія шляхетна, важлива, рідко – ніжна й приємна в мовленнях”. Її джерела – хорова лірика стародавніх греків. Створювалися врочисті оди, що славили велику подію або великого героя по імені давньогрецького поета Анакреона, що оспівував радості й насолоди земного буття; духовні – “речення” псалмів; наприкінці XVIII в. з’явилися оди повчальні, філософські, сатиричні, оди-послання й оди-елегії. Але головне місце серед всіх видів займають урочисті оди. Особлива доля  урочистої оди в Росії. Її поетика пов’язана з вітчизняною традицією панегіриків (похвальних мовлень), а також із традиціями античної й західноєвропейської оди. Урочиста ода стала головним жанром у Росії XVIII в., що пов’язане з особистістю Петра I і його реформами. “Незрівнянних справ Петра Великого людській силі перевищити неможливо”, – писав в одній з од М. В. Ломоносов.

 

Урочиста ода в Росії XVIII в. – це не тільки літературний текст, не тільки слово, але дійство, особливий обряд. Вона подібна до феєрверка або ілюмінації, якими супроводжувалися в Петербурзі врочисті події в житті держави. Оди замовлялися урядом, і їхнє читання становило частину святкового церемоніалу. М. В. Ломоносов писав оди, присвячені, Іоаннові Антоновичеві, Єлизаветі Петрівні, Петрові III і Катерині II.

Однак зміст і значення похвальних од Ломоносова незмірно ширше й важливіше їхньої офіційно-придворної ролі. Похвальна ода представлялася Ломоносову найбільш зручною формою бесіди із царями. У кожній з них поет розвивав свої ідеї й плани, пов’язані з долями російської держави. Більша частина од була адресована Єлизаветі Петрівні. Це пояснюється не тільки тим, що з її царюванням збіглися двадцять років життя самого поета, але й тим, що вона була дочкою Петра I, що, на думку Ломоносова, насамперед належало продовжувати справи батька. Поет виступає творцем, що створює своїм словом особливий мир, де немає місця повсякденним предметам і словам. Свідомість такої своєї місії дає йому право втручатися в державні справи, говорити “мовою богів” про насущні політичні й культурні проблеми, формулювати власні погляди й давати раду правителям.

Так, в 1747 р., коли російський уряд збирався вступити у війну на стороні Австрії, Англії й Голландії, що воювали тоді проти Франції й германських держав, Ломоносов пише свою знамениту оду “На день сходження на всеросійський престол її величності государині імператриці Єлизаветі Петрівни 1747 року”.

 

Ломоносов не був пацифістом, він пишався славою російської зброї й міццю Російської держави, здатного постояти за себе перед особою будь-якого ворога. Але, захоплюючись військовою міццю Росії, Ломоносов бачив і ті страждання, які несе війна простим людям. Тому, прославляючи оборонні війни, Ломоносов віддавав перевагу мирному стану народів, що він назвав словом   “тиша”. Ода починається вступом, що містить хвалу цій тиші, тобто мирним часам, які сприяють процвітанню держави й благополуччю народу.

 

 

  • Царів і царств земних відрада,
  • Улюблена тиша,
  • Блаженство сіл, огорожа,
  • Коли ти корисна й червона!
  • Навколо тебе квіти майорять
  • И на полях жовтіють;
  • Скарбів повні кораблі
  • Дерзають у море за тобою;
  • Ти сиплеш щедрою рукою
  • Своє багатство по землі.

 

Звертаючись до Єлизавети, Ломоносов славить її як поборницю миру, що при вступі на престол припинила війну зі шведами: Коли на трон вона вступила, Як вищий подав їй вінець, Тебе в Росію повернула, Війні поставила кінець. Що стосується мирного процвітання держави, те й тут у Ломоносова була чітко продумана програма. Він прекрасно бачив невичерпні багатства Росії: її повноводні ріки, плодоносні землі, казкові надра. Але все це, за словами поета, вимагає “мистецтвом затверджених рук”. Головним завданням свого часу Ломоносов уважало поширення наук, які допоможуть опанувати цими скарбами. Суспільна програма Ломоносова могла втілитися в життя тільки при одній умові: її повинен був прийняти й схвалити монарх. Для того щоб зробити свої доводи максимально переконливими, поет уводить образ Петра I. Ломиносів славить Петра за його військові успіхи, за створення морського флоту, за зведення Петербурга, але особливо за його заступництво наукам. Петро стає живим і переконливим прикладом для кожного з його спадкоємців.

 

Коротко згадавши про царюванні Катерини I, Ломоносов знову звертається до Єлизавети, у кому йому хотілося б бачити гідну дочку великого батька, таку ж покровительку науки й мистецтва. В 1747 році Єлизавета затвердила новий устав і новий штат була збільшена вдвічі. І поет славить імператрицю як поборницю освіти:

  • Академії наук, сума засобів на науку
  • Мовчите, полум’яні звуки,
  • И коливати перестаньте світло,
  • Тут у світі розширювати науки Позволила Єлизавета..

 

Так в оду вводиться нова тема – тема науки, підготовки із середовища російських людей учених. Ломиносів не обмежував коло вчених рамками одного стану, не вважав утворення й наукову діяльність привілеєм дворянства. У цьому виявився демократизм мислення Ломоносова. Талановитих людей, “власних Платоном” і “Невроном”, на його думку, може “народжувати” вся російська земля. Імена давньогрецького філософа Платона й великого англійського математика Ньютона приводяться їм як символи справжньої вченості.

Заключна строфа оди перегукується із вступної: поет знову славить мир і тишу, і Єлизавету, і звертається із застереженням до ворогів Росії. Художня своєрідність похвальної оди 1747 р. цілком визначається її ідейним змістом. Ода являє собою натхненний монолог поета. Цей поет, що є присутнім у всіх одах Ломоносова, – не сам Ломоносов; його образ позбавлений індивідуальних людських рис. Це як би дух поезії, дух держави й народу, що виразив себе у віршах. В авторське мовлення вводяться типово ораторські прийоми – питання, вигуки. Характер патетично-патетичного-схвильованого мовлення надають оді численні звертання автора до ліри, до муз, до наук, до російських “Невроном” і “Платоном”.

Важливе місце приділяється всіляким “прикрасам”: уособленням, метафорам, алегоріям і гіперболам. “Прикраса… – писав Ломоносов в “Риториці”, – складається в чистоті штилю… у пишноті й силі одного”. Тропи Ломоносова відрізняються святковим, радісним характером. За допомогою уособлень поняття стають учасниками великого торжества, на яке поет запрошує своїх читачів. Згадуючи про царювання Петра I, Ломоносов пише:

  • Тоді божественні науки
  • Через гори, ріки й моря
  • У Росію простирали руки…
  • Нева дивується будинкам, побудованим на її недавно пустельних берегах:
  • Або я нині забулася
  • І з одного шляхи схилилася,
  • Яким колись я текла?

 

Поет використає міфологічні образи. Уособленням військових успіхів Петра I стає Марс, переможеної морської стихії – Нептун. Ломиносів уважає достоїнствами поетичного мовлення “важливість”, “пишнота”, “піднесення”, “прагнення”, “силу”, “достаток” і т.п. Він використає слов’янізми, бібліонізми, високу лексику, підтримуючи тим самим загальну атмосферу врочистого стилю. У більшості випадків ода складалася зі строф з повторюваним римуванням, але десяти строфа, запропонована Ломоносовим, закріпилася в російської поезії. Перетворювач нашого віршування – М. В. Ломоносов – першим досяг вершин поетичного мистецтва. Своєю видатною одою “На день сходження на всеросійський престол її величності государині імператриці Єлизаветі Петрівни 1747 року” він вписав ще одну яскраву сторінку в історію світової лірики.

Урочисті оди в Росії XVIII в. писали В. К. Тредьяковський, А. П. Сумарков, М. М. Херасков, Г. Р. Державін, що докорінно переробив цей жанр. Але класичними стали оди Ломоносова, на які орієнтувалися надалі російські поети.

 

 





Схожі твори: