Головна Головна -> Твори -> Iдея громадського обов’язку в новелi Михайла Коцюбинського “Intermezzo”

Iдея громадського обов’язку в новелi Михайла Коцюбинського “Intermezzo”



Iдея громадського обов’язку в новелi Михайла Коцюбинського “Intermezzo”

Присвячую кононiвським полям.

/ М. Коцюбинський /

“Intermezzo” в перекладi з iталiйської означає “перерва”. I не дивно, що
навiть природа, яка згодом чарiвною музикою зазвучить в “Intermezzo”,
спочатку викликає у письменника майже вiдразу. Враження вiд прекрасної
кононiвської природи лягли в основу “Intermezzo”. На початку твору
атмосфера похмура. Лiричний герой, як i Коцюбинський, виснажений тяжкою
працею, громадськими справами, боротьбою, яку йому доводиться вести, щоб
запобiгти людському горю. I от вiн опиняється за мiстом, серед природи i
вперше помiчає: “Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi”.
Краса свiту ще iснує незалежно вiд героя, вона нiби протистоїть йому:
“На небi сонце – серед нив я”, – зауважує вiн. Але поступово прогулянки
в полi, споглядання загадкового й чарiвного свiту природи вiдновлюють
його сили. Запахи, голоси, кольори природи все бiльше проникають у душу
героя, заповнюють мажорним, оптимiстичним настроєм: “Повнi вуха маю того
дивного гомону поля, того шелесту шовку, того бездумного, як текуча
вода, пересипання зерна. Це повнi очi сяйва сонця…” Сонце змiнює не
тiльки настрiй героя, воно просочується у глибину його серця, переповнює
все його єство, надає якогось iншого змiсту його буттю. Спостерiгаючи
картину заходу сонця, письменник тонко висловлює цю думку: “…сонце,
бажаний гiсть, – i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй
промiнь по хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у феєрверках, збираю
з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд
мене – твою подобу, даю наймення їй “iдеал” i ховаю у серцi. I вiн менi
свiтить”.

“Утома”, що спершу цiлком заволодiла героєм, поступово вiдступає пiд
тиском життєстверджуючих сил природи. Вона ще часом нагадує про себе та
й знов поступиться мiсцем сонцю, його всеперемагаючiй ходi. I вже в
кiнцi новели, згадуючи про сонце i жайворонкiв, шовкове шумовиння полiв
i зозулю, лiричний герой зауважить: “Твоє журливе “ку-ку” спливало, як
сльози по плакучiй березi, i зливало мою утому”. Вiдпочинок повертає
йому сили.

У центрi новели – конфлiкти мiж нормальним i ненормальним психiчним
станом, межа, за яку ось-ось має перейти психiка героя. I навiть почасти
переходить, коли його починають жахати тiнь вiд людини, порожня вечiрня
кiмната, де все сприймається, як галюцинацiї. Його жахає i власний стан
байдужостi до людського горя, до тих двадцяти повiшених, звiстку про
яких вiн заїв сливою. “Ви бачите, я навiть не червонiю…”, тобто “ви
бачите, до чого я дiйшов”, – каже герой. Але герой не вiдмовляється вiд
боротьби, вiн прагне лише перерви.

Отже, тема твору – це митець i суспiльство, а саме: фiлософсько
-психологiчна проблема – митець у критичнiй екстремальнiй ситуацiї, що
склалася внаслiдок тих соцiальних умов, якi утворилися пiсля поразки
першої росiйської революцiї.

У Коцюбинського гармонiйно поєдналися двi сили – з одного боку,
громадянськi обов’язки до “темної країни”, з другого – природжена
м’якiсть i пасивнiсть натури, мрiйний нахил до краси – слугують за вiчне
джерело роздвоєння у душi самого поета.





Схожі твори: