Головна Головна -> Твори -> Твiр-роздум. Звертаюся до Вас… (пiсля ознайомлення з творчiстю Тараса Шевченка)

Твiр-роздум. Звертаюся до Вас… (пiсля ознайомлення з творчiстю Тараса Шевченка)



Твiр-роздум. Звертаюся до Вас… (пiсля ознайомлення з творчiстю Тараса
Шевченка)

Уже стiльки про Вас сказано, стiльки написано, що моє слово буде лише
моїм бажанням показати, що Ви для мене – це мiрило мого власного
сумлiння i бажання довести своє право на самобутнiсть i бути
особистiстю. Я маю свою особисту думку щодо багатьох питань сучасностi
i, зокрема, щодо ставлення до Вас i до Вашої творчостi.

Менi дуже жаль, що Вас перетворили в певний iдеал чи еталон (воно-то так
i є певною мiрою, але ось така незаперечна iдеалiзацiя пiдносить Вас на
таку височiнь, що часом думаєш про певну недосяжнiсть). Для чого це було
зроблено? А ми не вмiємо iнакше! Ми повиннi комусь поклонятися. Ми без
цього не можемо, не могли i нашi батьки (бо їх до цього призвичаїли), а
тепер вони i нас до цього схиляють. А як же iнакше? Раптом усi
усвiдомили, що Шевченко – генiй! Пророк! Таке враження, що хтось
донедавна сумнiвався в цьому. I не маємо щонайменшого бажання зiставити
свiй свiтогляд з тим, чому присвятили Ви своє життя. Нi, нам набагато
легше створити новий пам’ятник й урочисто вiдкрити його, час вiд часу
покладаючи туди квiти. Чи не ховається в цьому якась доля лицемiрства,
бо пам’ятники вiддаляють вiд нас iсторiю, вони слугують лише
нагадуванням про iсторичнi вiхи, а не вбирають у себе весь той
суспiльний дух, що створює свої високоморальнi цiнностi i дбає про їх
збереження.

Тарасе Григоровичу, пробачте за наше лицемiрство, за створення кумира
(бо ж про це i в Бiблiї сказано: “Не сотвори собi кумира”). По-моєму,
єдиний, хто зрозумiв Вас, i вiдчув Вашу потребу в розумiннi нащадками
тих iдеалiв, вiд яких Ви не вiдреклися, – це був Симон Петлюра. Вiн
єдиний це помiтив, i я теж зрозумiв, наскiльки ви були самотнiм тодi.
Iнколи здається, що зараз Ви теж були б самотнi. Але то тiльки
здається… Ви писали про дуже важливi речi, якi й сьогоднi здаються
такими сучасними, наче щойно народженi рядки. Але суспiль-ство
вiдвертається вiд тiєї правди, яка болiла Вам, яка щодень нагадує про
себе сьогоднi. Я часто мiркую ось про такi речi: а якби Ви жили у нашому
столiттi, як би склалося Ваше життя? Менi здається, що Ви були б поруч
iз тими, хто не зраджував iдеалiв, а заради них iшов у Сибiри i на
Соловки, вiдбував свiй термiн ув’язнення i, так само, як i Ви, робив це
для майбутнiх поколiнь, щоб не заснули онуки, заколиханi облуднiстю
красивих слiв, що не збiгаються з реальнiстю.

Можновладцi б Вас не любили. Я маю на увазi сучасних “царкiв” i “царiв”.
Але Ви не були б самотнi… Обов’язково знайшлися б однодумцi, для кого
було б принциповим Ваше твердження: “Караюсь, мучусь, але не каюсь…”
Говорити правду в усi часи було непросто i часто небезпечно. Ви говорили
правду заради нас, щоб ми не виросли такими байдужими, про що ви
застерiгали в “Гайдамаках”: “А онуки? Їм байдуже, панам жито сiють…” Я
не хочу бути “байдужим онуком”, хочу мати свою думку. Я заперечую
фальшивi святкування з нагоди якоїсь дати, пов’язаної з Вашим життям.
Вважаю, що кращим пам’ятним вшануванням була б щоденна турбота про тих
дiтей, хто мов одiрвались вiд гiлля, про жiнок, якi виють совою вiд горя
й нестаткiв. Тодi це дiйсно була б “сiм’я вольна, нова” – нове
суспiльство, де на першому мiсцi були б високоморальнi загальнолюдськi
цiнностi. А що може бути вищим за людину та її iдеали?





Схожі твори: