Головна Головна -> Твори -> Твiр-роздум. У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника “Камiнний хрест”)

Твiр-роздум. У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника “Камiнний хрест”)



Твiр-роздум. У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя
Стефаника “Камiнний хрест”)

“Я свою душу пустив у душу

народу, i там я почорнiв з розпуки”.

/ В. Стефаник /

Василь Стефаник писав коротко, влучно i страшно. Кожна його новела – це
окрема картина трагедiї селянського життя. Доля подарувала йому
можливiсть жити серед прекрасної природи Карпат – вiн народився у селi
Русовi неподалiк старовинного Снятина, що на Станiславщинi (нинi
Iвано-Франкiвська область). А писав вiн не про лiси i полонини, а про
трагедiї людськi. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?

Менi здається, саме тому й писав вiн страшно, бо болiло йому дуже…
Його батькiвщина – це просто рай. Тут би жити людинi й радiти. Але люди
тiкають з його рiдних Карпат, кидають рiдну землю…

Новела “Камiнний хрест” – це ще одна сторiнка трагедiї захiдно
українського селянства. Iван Дiдух, головний герой твору, змушений
покинути рiдне село, своє господарство, яке наживав потом i кров’ю: “То
як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Iванi
жили виступали”. Вiн, як i тисячi селян Захiдної України, вирiшив
вибратися в далеку Америку, в прославлений “обiтованний край”. Вiн їде
туди заради своїх дiтей – сини почули про Канаду, про райське життя в
нiй i не хочуть бiльше лишатися в Галичинi, терпiти злиднi.

А Iван весь вiк прожив тут, у цьому гуцульському краї. Тут би хотiв i
померти… Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан? Адже вiн
вже старий, немiчний.

Дiстався Iвановi у спадок пiщаний горб – це i вся земля! На цьому горбi
i пiдiрвав Iван своє здоров’я: носив важкi мiшки з гноєм, удобрював
землю. Оберiгав його, як дитя. На ньому ж хотiв i бути похованим. Перед
вiд’їздом до Канади вiн затяг на горб камiнний хрест, де викарбу вав
своє i жiнчине iм’я. Iван знав, що вже нiколи не повернеться на
батькiвщину. А цей хрест – це його умовна могила, а для односельцiв –
пам’ять про сусiда.

Особливо вражає в новелi сцена прощання з сусiдами. Вона нагадує
похорон. Але ж люди ще живi! Вони нiби ховають себе живцем.

Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в тi далекi
роки (мається на увазi емiграцiя кiнця XIX ст.).

А що дiється на Українi зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих
свiтах. Їдуть, шукаючи достатку, матерiальної рiвноваги.

Чи всiм їм там добре, на чужинi? Хто знає. Може, комусь i краще. А
хтось, можливо, тужить i в ситостi. Бо не той там снiг. I солов’ї не тi.
I матiолою не пахне вечорами.

Менi дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою
i економiчно незалежною. Щоб не їхали нашi люди свiт за очi у пошуках
кращого життя.

Коли це буде? Сподiваюсь – буде. Бо нам тут жити. I дiтей ростити. I
пiсень спiвати.





Схожі твори: