Головна Головна -> Твори -> Павло Загребельний – відомий український письменник, автор багатьох творів про наших сучасників. Але особливе місце посідають в його творчості історичні романи. Один із найвідоміших – роман “Диво”, над яким автор працював десять років, маючи на меті “показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо”. Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів. Павло Загребельний у романі “Диво” творить образ Київської Русі, її суспільного життя, культури. Це один з багатьох історичних творів про ті часи, але в ньому автору, як нікому раніше, вдалося розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити яскраві художні образи. Це розповідь про чудо архітектурного мистецтва наших предків – Софію Київську, про її долю та місце в нашій духовній історії. Так, Софія Київська – один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що “ніколи не кінчається й не переводиться”. І читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської – Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії і працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він – чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку. “Мистецтво знаєш?” – допитувався князь Ярослав. “Все роблю, – сказав Сивоок”. Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був “образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…” Цю величну церкву як символ краси рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя. У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. “Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне: мов рослини – квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами … спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами…” Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярос-лав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі старим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років. “Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі … Диво!” П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, другу світову війну й сьогодення. А головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської, незвичайного дива з див “во всем полунощи земном”. У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв в шістдесяті роки, усі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання. Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з “Собором” Олеся Гончара роман П. Загребельного “Диво” закликає сучасників “берегти собор людських душ”, будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову і знову поставав собор. Він “стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…”

Павло Загребельний – відомий український письменник, автор багатьох творів про наших сучасників. Але особливе місце посідають в його творчості історичні романи. Один із найвідоміших – роман “Диво”, над яким автор працював десять років, маючи на меті “показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо”. Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів. Павло Загребельний у романі “Диво” творить образ Київської Русі, її суспільного життя, культури. Це один з багатьох історичних творів про ті часи, але в ньому автору, як нікому раніше, вдалося розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити яскраві художні образи. Це розповідь про чудо архітектурного мистецтва наших предків – Софію Київську, про її долю та місце в нашій духовній історії. Так, Софія Київська – один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що “ніколи не кінчається й не переводиться”. І читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської – Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії і працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він – чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку. “Мистецтво знаєш?” – допитувався князь Ярослав. “Все роблю, – сказав Сивоок”. Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був “образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…” Цю величну церкву як символ краси рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя. У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. “Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне: мов рослини – квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами … спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами…” Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярос-лав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі старим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років. “Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі … Диво!” П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, другу світову війну й сьогодення. А головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської, незвичайного дива з див “во всем полунощи земном”. У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв в шістдесяті роки, усі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання. Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з “Собором” Олеся Гончара роман П. Загребельного “Диво” закликає сучасників “берегти собор людських душ”, будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову і знову поставав собор. Він “стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…”



йвизначнішою постаттю в українській драматургії XIX — початку XX століття є, безперечно, І. К. Карпенко-Карий (справжнє прізвище Тобілевич). Ця людина зуміла поєднати в собі талант драматурга, актора, режисера та громадського діяча. У становленні національного театру його роль важко переоцінити.
Репертуар українського театру XIX — початку XX століть збагатився 18-ма його оригінальними п’єсами, що охоплювали злободенні теми і проблеми соціального життя. Драматург стояв на позиціях реалізму й народності в театральному мистецтві, добре розуміючи, яке величезне значення має театр у житті нації, її вихованні, просвіті, формуванні національної самосвідомості. П’єси Карпенка-Карого збагатили українську драматургію новими образами, розширили її тематичні межі, запліднили новими ідеями. У п’єсі «Суєта» драматург устами свого героя Івана Барильченка проголосив: «У театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожать кам’яні серця і… проводять в душу слухача жадання правди, жадання загального добра. Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків».
Такою комедією, присвяченою актуальним проблемам моралі й суспільного життя, стала «зла сатира на чоловічу любов до стяжання» під назвою «Хазяїн», що з’явилася з-під пера майстра на грані двох віків — у 1900 році. Головний її персонаж — мільйонер-аграрій Терентій Пузир, який засліплений жадобою збагачення до такої міри, що забув про все інше: і про дочку, і про дружину, і навіть про власне здоров’я. Усіх і все він розглядає тільки як джерело своїх прибутків. Довгий час радянська критика трактувала цей образ-явище як таке, що зумовлене соціальними факторами: розвитком капіталістичних відносин, процесом так званого класового розшарування на селі тощо. Так, дійсно, ці чинники теж мали місце, але, я вважаю, потворне в людському характері — це наслідок бездуховності, аморальності. Тереній Пузир не завжди був таким, яким ми бачимо його в комедії. Молодість його пройшла в тяжкій роботі. Та, нагромадивши мільйони, Хазяїн захворів жадобою «стяжання без жодної іншої мети».
Цей вірус надзвичайно небезпечний, він вражає й тих, хто знаходиться поряд. Пузирева «школа хазяйнування», де гроші й земля нагромаджуються шляхом скнарості, гендлярства, експлуатації чужої праці, протизаконними діями, — це місце ¦ «проходження практики» такими спритними й хитрими помічниками Терентія Гавриловича, як Феноген, Ліхтаренкб, Зеленський. І якщо Хазяїн хоч в молодості трудився, то ці ділки, дивлячись на своє «божество», намагаються обдурити, вкрасти, звести наклеп на чесну людину, аби тільки швидше й собі стати такими ж багатими землевласниками. Перебування на службі у Пузиря вони розлядають як тимчасове, вимушене, але цінують його, бо тут є чому повчитися. Шкода тільки, що ці помічники й управителі не вчаться тому, що дійсно є цінним у характері Пузиря: економності, господарності, винахідливості, передбачливості, пильності, бережливості. Феногени й ліхтаренки переймають найгірше: поклоніння хабарництву, лицемірству, корисливості, грубості й одвертому цинізму.
Слід визнати, що такими їх виховав і викохав сам Пузир, не підозрюючи, що такі спритні й непорядні люди, міцно ставши на ноги, швидко зметуть з дороги своїх мужикуватих учителів, замість того, щоб дякувати їм за добру науку. «Хазяйське колесо», яке крутиться за допомогою управителів, — ціла система нечесності, паразитизму, підлості. Здавалось би, біля землі повинні працювати морально здорові люди, але ці типи, виведені драматургом у комедії й висміяні на весь світ, — істоти, позбавлені честі й совісті. На жаль, такі трапляються скрізь, і ні земля, ні суспільні відносини в цьому не винуваті. Сама людина робить свій вибір.
Комедія «Хазяїн» висміює й таврує збагачення за будь-яку ціну. Людина повинна їсти хліб, зароблений чесною працею; мусить бути порядною, справедливою, милосердною, інакше світ захлинеться в заздрощах і злобі. Проблеми, поставлені І. Карпенко-Карим у комедії «Хазяїн», актуальні сьогодні, як ніколи.





Схожі твори: