Головна Головна -> Твори -> Об’єднаймось, брати мої (твір)

Об’єднаймось, брати мої (твір)



Об’єднаймось, брати мої

Єдність нації, на мою думку, починається з мови. Єдина мова, єдине
коріння – фундамент консолідації. Тарас Григорович Шевченко – оберіг
української мови, тож єднання повинне починатися саме з нього. Читати,
розуміти і ставати ближчими до нього, один до одного. Бо саме Тарас
Григорович мріяв про гуртування українців, їх підняття з колін на нові
культурні та економічні щаблі.

Більш, ніж півтора століття Україна вслухаються у звучання дзвінких, мов
бронза, слів “Кобзаря”. Ця книга є музикою, його варто читати вголос, як
читалися колись всі тексти в античності. Тепер важко навіть уявити, як
поліфонія Шевченка вразила сучасників у часи, коли російська мова була
панівною в культурному просторі імперії.

Вся Росія, держава і народ єдині в розумінні того, що російська мова –
це засіб формування і збереження національної культури – смислів,
символів, зразків поведінки, знань, способів інтерпретації. А
національна культура означає національну державність. Тобто мова через
культуру формує націю і національну державу. Звідси спільні зусилля
Кремля, уряду і Думи, спрямовані на посилений розвиток саме російської
мови. Через це розуміння перша леді Росії очолює Товариство російської
мови, до якого входять не лише кращі інтелектуальні та академічні сили,
а й промислова та фінансова еліта.

Українці досі можуть лише заздрити такому цілісному розумінню
фундаментальної важливості мови. В Україні досі багато хто зводить мовні
проблеми лише до питань спілкування чи освіти. Українська влада не може
чи не хоче зрозуміти ключову роль мови для існування культури, а через
неї – для існування сучасної політичної спільноти і державності.

Через те досі в Україні немає виразної культурної політики, розмитою
залишається національна ідентичність. До цього часу предметом дискусій є
навіть роль української мови порівняно з мовами інших етнічних груп у
державі, в офіційних документах, у виступах посадових осіб.

Геній Шевченка зробив наддніпрянську селянську говірку мовою в
європейському розумінні. Мовою, створеною народом у його тисячолітній
історії і готовою до викликів нового часу, готовою до формування
новочасної української нації. “На москалів не вважайте, нехай вони собі
пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і
слово. А чиє краще, нехай судять люди.”

Насправді його книга поставила питання не про українську мову, а про
українську державність. Тому Шевченкове слово, виросле “із личаків, з
курної хати”, назвав “провісним” Василь Стус.

Шевченко звів у своїх текстах національні символи та моделі поведінки,
виокремивши їх в окремому полі, на яке до нього претендували і
російська, і польська культури. Більше того, він продемонстрував, що
українська культура не обернена в минуле, що вона здатна існувати і
приймати виклики сучасності. Найбільший з таких викликів – здатність до
формування нації і держави. Тепер ми знаємо, що окреслені ним мова і
культура змогли їх створити.

Сила мови і текстів Шевченка настільки потужна, що здатна змінити речі,
а настільки потужна, що здатна змінити речі,
світ навколо, створити цілу країну – Україну. Так Шевченко оригінально
розпочав тему впливу мови на буття – тему, яка стане однією з головних у
філософії ХХ століття.

Глибину Шевченка-політика, першими сприйняли не освічені земляки, а
фахівці з жандармського ІІІ відділення. Генерал Дубельт правильно
розкрив його головну ідею в записці Миколі І, підготовленій у справі
Кирило-Мефодіївського товариства. Так розпочалося в Російській імперії
українознавство в погонах. Воно і далі безпомилково оцінювало значення
поетів, від Шевченка до Стуса. Виняткова жорстокість вироку, заборона
“писати і малювати”, вилучення “Кобзаря” чітко вказали, кого імперія
справедливо вважала своїм найнебезпечнішим ворогом.

Все життя він шукав відповідь на питання, яке вперше поставив у
“Давидових псалмах”: “Хто ж пошле нам спасеніє, верне добру волю?”. Тоді
ж він знайшов відповідь: “Обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю”. І
підтвердив її в кінці життєвого шляху. Дорогу до добра знайде лише
єдиний народ. “Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли” – визріла його
молитва до Бога за рік до смерті.

Шевченко не лише молився про єдність, він творив і беріг її. Він знав
хвилини відчаю від безвиході, слабкості друзів, глухоти людей. На
Кос-Аралі він писав: ”Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я
“Кобзаря”, А їм неначе рот зашито”. Але ніколи – ні в засланні, ні
повернувшись – він не дозволив собі жодним словом судити тих
“братчиків”, які виявили слабкість, під диктовку жандармів написали
прохання про помилування на “высочайшее имя”.

Він добивався правди, а не визнання власних  заслуг. І він ніколи не
боявся говорити правду: “Серце болить, а розказувать треба”.

Глибина Шевченка-академіка і мислителя розкривається лише тепер, коли
підводяться підсумки ХХ століття. Тепер стали зрозумілішими слова Франка
про “нові, світлі шляхи”, які Шевченко відкрив світові. Так само як і
те, чому вони так довго не сприймались отими “професорами і книжними
вченими”. Геній виявився глибшим за багатьох діячів з університетськими
дипломами. Нездатність його зрозуміти і визнати його правоту вони
приховували народницьким міфом про дядька в шапці і кожусі. Насправді
“Кобзар” засвідчує не просто високий академічний рівень автора. Він
засвідчує справжню інтелектуальну свободу, здатність не повторювати
філософську моду, а бачити суть речей.

Мета Тараса Шевченка – це гармонія людини з іншою людиною і  природою,
“Поставлю хату і кімнату”. Ключові слова його ідеалу – “сім’я” і
“братолюбіє”.

Раціоналісти вважають, що море, яке розступилося, і гори, якими рухає
віра, є лише поетичними образами.  Вони ніколи не зрозуміють, що це віра
поета створила незалежність України. Хоча це відбулося через багато
років після смерті академіка Шевченка, що прийшла до нього теж у
березні. Спасибі йому за те, що він мав таку віру, дав нам її зразок.

Українці ще залишаються розпорошеними, розрізненими – культурно,
економічно, політично. Ще далеко до кристалізації нації. Але до цього
потрібно йти. Бо пісок вітер розвіє і нічого від нього не залишиться, а
кристал – один. Він монолітний, він сильний. Він може протистояти і
воді, і вогню, і всім іншим незгодам. А потім засяє сонце і кристал
діамантоподібно заграє сонячним промінням. Українці варті цього. Хіба не
так?





Схожі твори: