Головна Головна -> Твори -> Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара) (I варіант)

Собор як втілення високого духу народного (за романом О. Гончара) (I варіант)



Є в літературі імена, без яких годі уявити саму літературу. Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, Олесь Терентійович Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу, в яких живе любов до чистого неба, до культури і глибинної історії роду.
Таким є його роман «Собор», який довгий час був під забороною через свою правдивість. Образ собору з’являється вже на перших сторінках роману. Він «стоїть над селищами в задумі, один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі». Осердям, своєрідним стрижнем роману є він.
Історія собору не має початку і не має кінця. Він ніби виринає з небуття і прямує у вічність. Побудований козаками-вигнанцями у XVIII столітті, собор пережив лихоліття громадянської війни з грабіжницькими набігами махновців, Велику Вітчизняну війну з кулеметними чергами і розрухою, важкі 60-ті роки, які згубили більше двадцяти тисяч храмів.
У романі собор постав як невмируща пам’ять історичного минулого нашого народу, як символ духовного багатства, розкутості і краси. Собор — вірний вартовий зачіплянських снів і сновидінь. І не тільки їх. Він — вартовий совісті людської, глибокої духовності. Усе проходить перед ним, як «перед свідком і перед суддею». Він (підкується з людьми, допомагає їм у скрутні хвилини, навіть повчає. На одних впливає благотворно, звеличує, інші перед ним мізерніють, нікчемніють.
Єльку вразило перебування в соборі. «Я споганена, мене споганили, я не смію, не маю тут стояти», — говорить вона. Але собор, відчуваючи її чисту, незаплямовану душу, розкриває дівчині свої (жгатства: давні написи, фрески, мозаїки. І навпаки, таких лиходіЇв, як Таратута, Ера він лякає темними кутками, кажанами і темрявою.
Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі всі герої роману. Дивно, як непотрібний «облуплений» собор у важкі хвилини життя стає якимось рідним, близьким і необхідним тим жителям :<лчіплянки, які мають совість, навіть бабі Шпачисі. Собор, мов жива, прекрасна істота, привертає до себе красою витвору людських рук. < кількома епітетами і метафорами нагороджує автор собор: «музика сфер», «симфонія пластики», «ідеальне суголосся думки й матеріалу», багатьма іншими. «Облуплений» вдень, вночі собор ніби роз¬гладжує зморшки часу і поринає у спогади про минуле.
Дивні стосунки склалися між собором і Миколою-студентом. Він відчуває душею німу музику округлих бань і співучих ліній. Життя своє Микола Баглай згоден віддати за цей прекрасний витвір мистецтва. «Він, як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму», — говорить про нього вчитель Хома Романович.
Попри всі пристрасті і незлагоди стоїть собор «парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник»… Проводячи паралелі із незнищенністю собору, автор закликає зберігати собори наших душ такими ж чистими і незайманими, відкритими до світла і радості.





Схожі твори: