Головна Головна -> Твори -> Тема самотньої людини у творчості М. Ю. Лермонтова

Тема самотньої людини у творчості М. Ю. Лермонтова



Я думала: “Жалюгідна людина. Чого він хоче!., небо ясно, Під небом місця багато всім, Але безупинно й дарма Один ворогує він – навіщо?”

М. Ю. Лермонтов. Валерик

Лірика М. Ю. Лермонтова ніколи не перестане захоплювати й хвилювати читачів. Останнім часом ми всі частіше звертаємося до його духовної спадщини, відкриваючи нові сторони  що змушують нас зовсім по-новому глянути на мир, на ті або інші явища дійсності. Тема самотньої людини спонукує задуматися про особистості генія, про суть його творчості. Рання смерть матері, розлука з батьком, якого йому забороняли бачити, – такі перші гіркі враження дитинства поета. Необхідно було мати великий запас щиросердечних сил, щоб не скоритися обставинам і вийти переможцем ж\ протиборства з ними. Лермонтов хоче розповісти людям про свій біль, але всі, про що він знає, не задовольняє його. Ніж старше він стає, тим складніше представляється йому мир.

Майже в кожного поета є вірш, що виражає його творче кредо. Для розумінь сутності поетичного дарунка Лермонтова величезне значення має знаменита “Дума”.

Ліричні герої “Думи” самотній, але його хвилює й доля покоління. Чим зорне він удивляється в життя, тим ясніше стає, що особисто він не може бути байдужим до лих людським. Зі злом необхідно боротися, а не тікати від нього. Бездіяльність примиряє з існуючою несправедливістю, воно обумовлює самітність і прагнення жити в замкнутому світі власного “я”. І найстрашніше – породжує байдужість до миру й людей. Тільки в боротьбі особистість знаходить себе. В “Думі” поет ясно говорить про те, що саме бездіяльність погубила його сучасників.

 

Відомо, що багато віршів Лермонтова мають чорнові “замальовки”. Поет як би кілька разів підступає до теми, розглядає неї в повному обсязі. У вірші “Дивлюся на майбутність із острахом…” він начебто прозріває. Тепер поет переглядає свої переконання. Спробуємо проаналізувати. Перші рядки – це ще оповідання про особистий:

Дивлюся на майбутність із острахом,

 Дивлюся на минуле з тугою

И, як злочинець перед стратою,

Шукаю навкруги душі рідний…

Тепер дивитеся,  як розгортається рядок “Дивлюся на майбутність із острахом” у трагічну думу всього покоління:

Сумно я дивлюся на наше покоління.

Його прийдешнє –   чи порожньо,  чи темно…

Читаємо  далі:

Землі я віддав данину земну. Любові, надій, добра й зла…

І відразу виникають у пам’яті “алмазної міцності” рядка:

До добра й зла ганебно байдужі,

На початку поприща ми в’янемо без боротьби…

 

Якою гіркотою наповнені ці рядки! Адже не про фізичну малодушність говорить Лермонтов. Не співчуття, а презирство викликають ці духовні раби. Читаємо далі:

Я у світі не залишу брата, И тьмою й холодом обійнята Душа втомлена моя…

Юрбою  великою незабаром позабутої Над миром ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці. Поет – один із цієї юрби, але він не хоче злитися з нею. Трагічний голос покоління звучить в унісон із самотнім голосом  поета. Таким чином, тема самітності обумовлена не тільки особистою долею Лермонтова. Вона відбиває стан російської суспільної думки періоду реакції. Тому-те в лірику Лермонтова й зайняв значне місце самотній бунтар, протестант, що ворогує з “небом і землею”, що бореться за волю людської особистості, що передчуває власну передчасну загибель. Почуттям самітності наповнені вірші про природу.  Самотньо ростуть сосна й пальма.

  • ? На півночі дикому коштує самотньо На голій вершині сосна…
  • ? …Одна й смутна на стрімчаку пальному Прекрасна пальма росте.
  • ? От старий стрімчак… Самотньо
  • ? Він коштує, задумався глибоко.
  • ? І тихенько плаче він у пустелі.

 

У ліричному, глибоко схвильованому монолозі “Виходжу один я на дорогу…”, написаному Лермонтовим незадовго до смерті, поет ставить болючі питання й відповідає на них:

  • Що ж мені так боляче й так важко? Чекаю чого? Чи жалую про що? Уже не чекаю від життя нічого я, И не жаль мені минулого нітрохи; Я шукаю волі й спокою! Я б хотів забутися й заснути!

Страшна духовна роз’єднаність із іншими людьми прямий наслідок тих умов, у які він потрапив з вини століття. Поет повний сумної безвихідності, по ньому ми можемо судити, наскільки далеко зайшла хвороба суспільства. Подання про життя як “про рівний шлях без мети” народжує відчуття марності бажань – “що користі дарма й вічно бажати?..” Рядок: “И ненавидимо ми, і любимо ми випадково” логічно приводить до гіркого виводу – воду:   “На час  –  не коштує праці,  а вічно любити

 

Вірш “И нудно й смутно…”, назване В. Г. Бєлінським “похоронною піснею всього життя”, перегукується з романом “Герой нашого часу”. Печорін нудиться життям, нехтує її й самого себе й у той же час женеться за життям, жадібно ловить її радості. У вірші “И нудно й смутно…” і в романі “Герой нашого часу” поет, говорячи про дружбу, про вищі духовні прагнення, про сенс життя, про страсті, намагається досліджувати причини незадоволеності своїм призначенням. Наприклад, Грушницький належить до світського суспільства, характерною рисою якого є бездуховність. Печорін же, приймаючи умови гри, перебуває як би над суспільством, розуміючи, що там “миготять образи бездушних людей, стягнуті маски”. Печорін – не тільки докір всім кращим людям покоління, але й заклик до цивільного подвигу. Боротьба – от та моральна заповідь, що повинна визначати життя, поводження, учинки й думки. Ми не помилимося, якщо скажемо, що “Вітрило” у Лермонтова символізує сильну й незалежну особистість, її самітність і труднощі шляху, безустанні пошуки мети й сенсу життя. Самотнє вітрило з’являється перед нами як втілення абсолютної волі: На жаль! – він щастя не шукає И не від щастя біжить!

Тема самітності в Лермонтова стикається з темою любові. От і у вірші “Я не принижуся перед тобою…” він говорить: Почну обманювати безбожно, Щоб не любити, як я любив, Чи жінок поважати можливо, Коли мені ангел змінив? Чи трапилося з Печоріним, зробило його жорстоким по відношенню й до князівни Мері, і до Бели?

 

Особливістю лермонтовського генія є напруженість і зосередженість думки на собі, на своєму “я”, жагуча сила особистого почуття. Ми не знайдемо в Лермонтова тієї прямої відкритості всьому задушевному, котра так чарує в поезії А. С. Пушкіна. Тема гіркої самітності, незадоволеності собою, безвихідності, розчарування виразно звучить у лірику Лермонтова, неперевершеної по красі виконання. Щораз, читаючи твору Лермонтова, я знову замислююся про його долю. Мені стає дуже смутно від того, що ще замолоду поет немов пророчив свою долю:

Ні, я не Байрон, я інший

Ще невідомий обранець,

Як він, гнаний миром мандрівник,

Але тільки з руською душею.

 

 





Схожі твори: