Головна Головна -> Твори -> Твір По романі М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”

Твір По романі М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”



Час… Це воно встало непереборною стіною між двадцятими й тридцятими роками минулого століття. Час відкинув назад шумні суперечки про майбутнє Росії, мрії, радість очікування прийдешніх змін. Усе залишилося там, за тридцятим липня 1826 року – страшним днем страти декабристів. Не почуєш більше слова “воля”; “серед бур порожніх нудиться юність” Лермонтова і його однолітків. У п’ятнадцять років Лермонтов, спереду в якого було ціле життя, писав: До чого глибокі пізнання, спрага слави, талант і палка любов волі, коли ми їх ужити не можемо? “Немита Росія, країна рабів, країна панів”, – страждання й біль Лермонтова.  У цій Росії виявився  людиною й Печорін – герой роману “Герой нашого часу”. Коли відкриваєш цей роман, забуваєш, що книга написана більше ста років тому. З перших же сторінок поринаєш у мир, де живуть такі різні люди – Максим Максимович, у якого, за словами Бєлінського, “чудесна душа, золоте серце”, і Печорін.

Два глави – дві зустрічі. Тільки потім ми довідаємося про минуле героя, про те, як доля закинула його в дикі краї, тільки потім повністю перед нами розкриється душа Печоріна. А поки…

 

 

У невеликій міцності на Кавказі тихо й мирно служить старий штабс-капітан Максим Максимович. І ціла подія в його житті – приїзд нової людини. “Його кликали… Григорієм Олександровичем Печоріним”, – небагато повільно, розтягнуто, немов саме ім’я доставляло йому насолода, говорить попутникові Максим Максимович про прибулого офіцера. Тільки спогад про нього змушує розговоритися штабс-капітана. “Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький”, – так розповідає Максим Максимович про свою першу зустріч авторові, що докладно, слово в слово, записує оповідання капітана. У цих словах – вся душа, вся доброта старої людини, готового подарувати Печоріну всю свою нерозтрачену ніжність. Розповідаючи незнайомій людині про Григорія Олександровичеві, Максим Максимович хвилюється, немов заново переживає кращі свої хвилини. Можна представити, як розкрився він назустріч цьому “тоненькому” офіцерові. “Вам буде трошки нудно… ну, так ми з вами будемо жити по-приятельському. Так, будь ласка, кличте мене просто Максим Максимович…”, – відразу ж, без усяких церемоній, пропонує він Печоріну. А Печорін? Тільки офіційність звучить у його відповіді на всі розпити: “Так точно, пан штабс-капітан”. Та й сам Максим Максимович зауважує неординарність Печоріна, його несхожість на інших і відносить його до розряду людей, у яких “судилося, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі”.

 

Втім, для себе Максим Максимович пояснив все просто: дивацтва Печоріна відбуваються через те, що він багатий. Простій, добродушний Максим Максимович полюбив нового офіцера. І хоча шкода йому загиблу Белу, хоча в душі обвинувачує в її смерті Печоріна, однаково для нього навіжений парубок – “бідняжка”. “Печорін був довго нездоровий, схуд, бідняжка”, – говорить він попутникові. Тільки однією цією фразою Лермонтов передає й усе горі, пережите Печоріним, і недостиглу любов до нього Максима Максимовича. І тільки один раз сам Печорін піднімає завісу зі своєї душі. “У мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне”, – зізнається він Максимові. Боляче й страшно за людину, якій “гірка життя чаша й вуж ніщо душі не веселить”. “Я один, ніхто мене не розуміє”, – пише Лермонтов в одному з віршів. Так міг би сказати й Печорін. Не зрозумів його сповіді Максим. Та і як зрозуміти старому службистові, все життя в цій загубленій міцності, що знає тільки свого обов’язку й справно їх виконуючий, людини, що “просить бури”? Ні, любов Бела, вся історія з Казбичем і Азаматом не “бура”. Все це пройшло. І знову нудьга, нудьга, нудьга…

 

Минуло п’ять років. Другу зустріч ми бачимо вже очами самого автора. Що змінилося? Максим Максимович усе той же. Але заради зустрічі з Печоріним кидає “у перший раз від роду… справи служби”, забувши про свої роки, біжить до нього. І раптом… “Як я радий, дорогою Максим Максимович! Ну, як ви поживаєте?” – чує він. Увічлива фраза. І тільки. Це відразу серцем відчув Максим Максимович, але ж “він хотів на шию кинутися Печоріну”. Сльози душать його, дружнє “ти” доводиться замінити на “ви”. А як кривдно! Важкий удар від долі одержав Максим, нема чим “замінити в його літа” “надії й мрії”. “Забути!… Я-те не забув нічого…”, – докором Печоріну звучать його слова. Але чи варто докоряти? Чи були вони приятелями? Максим Максимович прийняв бажане за дійсне. Не може бути йому іншому Печорін, на різних полюсах коштують  ці люди.

 

Мабуть, по-справжньому нещасливий саме Печорін. Повний сил, розуму, енергії, метається він по світлу. Куди діти йому “сили неосяжні”? Що чекає його? Туга, смерть. “Бєдний старий”… Але набагато “бідніше” його сам Печорін. Таких людей, як Печорін, у дворянському суспільстві миколаївської Росії зустрічалося небагато. І проте в цьому своєрідному, винятково обдарованому людині Лермонтов показала типового дворянського героя трагічного періоду російського громадського життя, що наступив після придушення повстання декабристів. Печорін – жертва найважчого часу. Але чи виправдує Лермонтов його вчинки, його настрою? У безсонну ніч напередодні дуелі із Грушницьким герой роману як би підбиває підсумок прожитого життя. І доходить висновку, що він “втратив навіки запал шляхетних прагнень – кращі кольори життя”. Сумні й важкі визнання. Те, що ми довідаємося про Печоріна з його щоденника, з оповідань інших діючих осіб, викликає до нього двоїсте почуття. Ми не можемо не засуджувати Печоріна за його відношення до Бели, до князівни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимовичу. Але ми не можемо йому не симпатизувати, коли він їдко висміює аристократичне “водяне суспільство”, викриває підступи Грушницького і його приятелів. Ми не можемо не зауважувати, що Печорін на голову вище навколишніх його людей, що він дуже розумний, утворений, талановитий. Але в той же час нас відштовхує байдужість Печоріна до людей, його нездатність до теперішньої любові, теперішній дружбі. Печорін залучає нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінювати свої вчинки. І глибоко несимпатичний герой своєї “жалості”, порожньою розтратою сил. Цю суперечливість характеру зауважує в собі сам Печорін: “У мені два чоловіки: один живе, у повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…”.

 

Вольова натура тягне його до діяльності, до боротьби. Але Печорін морально не готовий ще до того, щоб повстати проти дійсності, проти сформованих підвалин світського суспільства. Лермонтов показує, що його герой веде запеклу боротьбу з окремими особами, що зустрічаються на його шляху. Ця боротьба по суті своєму дріб’язкова,  й безперспективна. Коли Печорін “зі строгістю судді й громадянина” оцінює свої вчинки, позбавлені глибокого змісту, те сам приходить до сумного висновку: “У цій даремній боротьбі я виснажив і жар душі, і сталість волі, необхідна для дійсного життя”.

Але Печорін не народився “моральним калікою”. Природа дала йому й глибокий, гострий розум, і добре, чуйне серце. Він здатний до шляхетних поривів і гуманних учинків. Хто ж винуватий у тім, що прекрасні задатки Печоріна загинули? А винувате суспільство, винуваті соціальні умови, у яких виховувався й жив герой. Печорін сам не раз говорив про те, що в суспільстві, у якому він живе, немає ні безкорисливої любові, ні щирої дружби, ні справедливих, гуманних відносин між людьми. Тому й виявився Печорін чужим Максимові Максимовичу. Закрито роман, але в пам’яті запам’ятався той час, коли жили Печорін і Максим Максимович. Скільки людей, розумних і талановитих, загинуло тільки від того, що вони не хотіли задовольнятися порожнім життям!.. Але такий була Росія. Жити активно, з користю, жити повним, прекрасним життям, почувати себе не “зайвим” – цього хотів Печорін. Цього хотів Лермонтов, а проблеми, які він піднімав у своєму добутку, вічні проблеми дружби, любові, відданості й взаєморозуміння дотепер хвилюють нас.


Загрузка...



Схожі твори: