Головна Головна -> Твори -> Як ви оцінюєте традицію вести родовідні дерева?

Як ви оцінюєте традицію вести родовідні дерева?



Те, що традиція вести родовідні дерева, як і просто шанувати пам’ять роду свого, була начисто знищена і забута в радянські часи, вважаю справжньою національною трагедією. Зрештою, нічого дивного в тому забутті, бо хіба могли “кухарчині діти”, недовчені авантюристи, невиправні люмпени пам’ятати свій родовід, якщо часто не знали навіть батька і неньки. Ота заздрісна ненависть до щасливих родин поступово переносилася й на цілі нації, які вміли зберегти почуття єдності, гідності та здорової гордості за своє минуле, а з нею – і віри в майбутнє.

Родовідне дерево – це діалог поколінь. Воно, як і звичайне дерево, живе і може давати пишний цвіт нащадків, але може і засохнути від їх байдужості до свого коріння. Думаючи про своє родовідне дерево, переживаю подвійне відчуття: хочу знати про нього якнайбільше і мучуся від того, що загубив мій рід своє коріння. Прикро, що не можу похвалитися видатними предками – композиторами, письменниками, артистами, вченими, але не було серед них, гадаю, гультяїв і одоробел. У своїх мріях-снах часто спілкуюся з уявними родичами минулих століть, дуже схожими на улюблених героїв художніх творів. Часто, гнаний жагою “підмалювати” свій родовід, звертаюсь навіть до індійських астрологічних таблиць-карм, в яких із радістю наївного дитяти надибую, що був колись власником рисових плантацій у В’єтнамі чи оратором у давньому Римі. Не сумніваюсь, що зумію відродити або й започаткувати наново своє генеалогічне дерево, живитиму його власними добрими справами і просто чесним життям. Мрію про той час, коли вся Україна стане єдиною сім’єю з багатим родоводом.

Життя прожити – не поле перейти”, – стверджує народна мудрість. А найважливіша справа кожної людини на землі – залишити по собі гідну зміну. Наші батьки хочуть бачити своїх нащадків щасливими. Але дуже часто ототожнюють щастя із задоволенням примітивних матеріальних потреб. Отак і народжується безглуздість: злочинні винагороди за навчання або – що страшніше – добрі вчинки. У цей спосіб батьки відкупляються від дітей гарними цяцьками за власну байдужість, невміння бути для них гідним прикладом… І ще більше відчужують від себе дітей. Жахливіші перспективи у тих підлітків, які виховуються в сім’ях, де панує культ кулака, окрику, взаємозневаги і страху. Навряд чи можна обійтися без покарань взагалі, але перетворювати їх у єдину “зброю” виховання просто жорстоко.

Сімейне виховання, як на мене, повинно будуватися так, щоб дитина відчувала себе в ньому повноправним співучасником. Вона повинна знати сімейні проблеми, а іноді, в силу свіжості свого мислення, навіть підказати цікавий спосіб їх розв’язання. Батьки ж повинні переживати не лише за кількість позитивних оцінок у табелі, а, перш за все, дбати про душевний стан дитини, жити її інтересами, знати її друзів. Між старшим і молодшим поколіннями в сім’ї мають панувати повна довіра і взаємоповага. Тільки за таких умов душа батьків і вони самі будуть авторитетними для дітей. Тільки у таких сім’ях молоде покоління здорове не тільки фізично, а й морально.

А де здорова сім’я – там здорова держава!

 





Схожі твори: