Головна Головна -> Твори -> Твір: Художній дивосвіт — поруч (література рідного краю)

Твір: Художній дивосвіт — поруч (література рідного краю)



Озираючись навкруги, ми бачимо, скільки краси та дива містить в собі наша донецька природа. Але не лише природа є скарбницею нашого краю. Скільки багатства у нашому художньому дивосвіті! Він бере свій початок із сивої давнини, з Половецького поля. Саме ним, Диким полем, їхав у свій безславний похід князь Ігор з дружиною. І бачив нашу донецьку землю:

  • Вовки грозу в ярах навивають,
  • Орли- білозерці клекотом
  • Звірину скликають на кості,
  • Лисиці брешуть на щити багряні.

Але не тільки горе приносила наша природа, наша земля. Вона ї рятувала славетніх козаків, пам’ятаючи про їхні звитяжні бої. Недарма навічно увійшла до історії наша Савур-Могила, недарма стільки пісень складено про неї! Згадати хоча б пісню про Художній дивосвіт  –  поруч козака Морозенка, якому нелегко прийшлося у татарському полоні:

  • Поставили Морозенка
  • На Савур-Могилу: «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну».

Художня спадщина нашого краю дуже велика. Славетні пісні пробуджують гордість за рідну землю, за безмежні степи, на яких відбувалися криваві битви за волю. Проте не тільки з пісень та дум можна довідатися про нашу славну Донеччину. Є на нашій донецькій землі багато письменників та поетів, здібних і талановитих, які завжди будуть гордістю нашого краю. Це і Микола Чернявський, і Павло Байдебура, і Христя Алчевська, і Спиридон Черкасенко, й інші. Деякі з цих авторів були неза-служено забуті. Але виринають їх імена з небуття історії, щоб дарувати нам незабутні почуття, щоб чарувати нас своєю дивовижною красою. Адже побувавши хоч одного разу на безкрайніх наших степах, подихавши повітрям степової волі, неможливо залишитися байдужими, неможливо мовчати. І тому хвилювали письменників та поетів неповторні степи Донеччини, які стелять «килими шовкові», а серед степу «в оздобі верб задумливий ставок біліє», і «згасає сонце… за гостроверхою горою». Але не тільки чарівною природою можна тут милуватися. Тяжко вражає непосильна праця шахтарів, які усі свої сили, усе своє життя віддають праці під землею, де «вічна ніч». Згадаємо неповторного поета та письменника нашого земляка Миколу Федоровича Чернявського. Доля його була подібна до долі багатьох люблячих синів та дочок нашої Батьківщини: він не повернувся з в’язниць НКВС. Але залишився жити у своїх творах, які    є його особистим щоденником. Через усю його творчість проходить тема тяжкої шахтарської праці. Мабуть, у кожному вірші зустрічаємо ми згадки про склепи, де «шахтар зомлілими руками б’є камінь»:

  • У сажі, чорний, як мара,
  • Рукою піт з лиця втира
  • І кайлом вуголь б’є і б’є
  • В норі шахтар…

Дуже глибоко вражають ці рядки, в яких зображується безрадісне становище робітника-шахтаря. Але Чернявський вірить в майбутнє свого народу, і «шлях тернистий… в прийдешнім не ляка» його чистого серця. А скільки любові відчувається в його віршах про природу рідного краю! Коли читаєш їх, то ніби з’являються перед очима і «дике зілля, маки», і «нерухома трава», і те, як «птаство в небі пісні безтурботні співа»:

  • Рись, і тур, і сайгак
  • Топчуть трави, квітки;
  • В синє море несуть
  • Вільні води річки.

Разом з М. Чернявський ми пірнаємо у чудовий світ природи донецької землі. Але вчувається в його віршах, окрім любові, і засмученість від того, що гублять дивовижну красу, щезають гаї, висихають струмки, «сонце святе иогасає» у хмарах диму. З поезії цієї людини постає перед нами й історія. Черпаючи пісенність нашого краю, пише поет про Савур-Могилу:

  • Йшли всі й там, у безвісті, губились…
  • І Савура пам’ять десь поділась.
  • Мов туман, його пропала сила.
  • Та стоїть, стоїть Савур-Могила?

Стоїть Савур-Могила, як стоїть міцно на своїх ногах наш Донецький край, і вічно стелитимуться йому під ноги шовкові трави степу, і завжди світитиме ласкаве донбаське сонце, виглядаючи з-за синіх териконів, лагідно посміхаючись нашому чорному «золоту», що вкриває натружені руки та обличчя шахтарів! Були в Донбасі свої поети та письменники. Були, є і будуть завжди, бо багатий наш край не лише вугіллям, а й щедрими душами людей. І буде зав-жди наша земля народжувати майстрів пера, які в своїх творах возвеличуватимуть і красу рідної природи, і красу душі наших людей. І ми знову і знову будемо переконуватися у тому, що художній дивосвіт – поруч, тільки треба уважніше придивитися. І будемо казати словами Миколи Чернявського.

  • все, що мріялось, що снилось,
  • Я в рідне слово закував,
  • І все я степові віддав.
  • Що на його ланах зродилось. Я вірю в це!

Озирнулись навколо, побачили, що наш донецький край не такий вже й поганий, навіть навпаки – зовсім «нічого». І, напевно, засиділися на одному місці.

 





Схожі твори: