Головна Головна -> Твори -> Повість «Кустодієвский моряк»

Повість «Кустодієвский моряк»



Повість «Кустодиевский моряк» була написана наприкінці 1997 року, а вийшла до друку в 1998 році в збірнику за назвою «Космічні загадки Коктебеля». Повість є як би літописом життя однієї людини. Кличуть його Тимофій Іванович. Цікава побудова оповідання. Автор починає своє оповідання не з дитинства Тимофія, а з того моменту, коли він, будучи вже старим, лежить у лікарні. Причому хвороба його невиліковна. Тимофій Іванович випробовує дуже сильні болі, тому йому увесь час роблять знеболюючі уколи. У ті короткі проміжки часу, коли біль після уколу йде, перед Тимофієм Івановичем пролітає все його життя. Він згадує про те, як був дитиною й жив у селі Талашкино разом зі своїми родителями. Його батько разом з іншими майстрами розписував балалайки. У талашкинских майстрів була покровителька – княгиня Марія Клавдіївна Тенишева. «Вона була одержима однією мрією – показати красу й самобутність російського мистецтва».

Тому вона виділяла більші гроші на розвиток промислів у селі. Ці думки перериваються черговим приступом болю. І Тимофій Іванович знову виявляється в лікарняній палаті. Йому знову роблять укол, і він знову провалюється у свої спогади. Цього разу він згадує недавню зустріч зі своїм онуком Петрушей, що якийсь час назад співав у музичній групі, але його відтіля вигнали, і він знаходить собі іншу роботу. Тепер Петруша працює в храмі служкою. Тимофій Іванович ніяк не може зрозуміти, як же в його онуку могла відбутися така зміна. Адже раніше Петруша й у Бога не вірив, а тепер у храмі працює. Потім виявляється, що ніякої зміни в Петруше й не відбувалося, просто в храмі платять більше й «…робота не курна». Мені здається, що цей епізод відбиває сутність нового покоління. Людям не важливо, за що вони одержують гроші. Вони намагаються нажитися на всім, навіть на церкві.

Новий приступ приводить Тимофія Івановича у свідомість. Опам’ятавшись, Тимофій Іванович довідається, що його сусід по палаті вмер. Тимофій Іванович його довго жалує, уважаючи, що померлий був гарною людиною, вона навіть встиг з ним подружитися. Пізніше, увечері, до Тимофія Івановичеві приходить дружина померлого сусіда. Від імені свого чоловіка вона передає Тимофієві Івановичеві альбом знаменитого художника. Його сусід довідався, що батько Тимофія теж був художником і що Тимофія завжди цікавило все пов’язане з мистецтвом.

Проходить якийсь час, Тимофій Іванович лягає на ліжко й починає переглядати альбом, раптом він натикається на картинку, на якій зображений молодий моряк, що йде під руку зі своєю дівчиною. Тимофія Івановича захоплює вир спогадів – адже на цій картині він довідається себе в молодості й своєму улюблену – Тину. Він згадує, як колись служив механіком на кораблі, і один раз, перебуваючи у звільненій на березі, він зайшов у маленький музей на набережній. Там він побачив портрет усміхненої дівчини й відразу закохався в цей образ. Він ніяк не міг відійти від цієї картини. Нарешті, коли він все-таки зібрався йти, він помітив цю дівчину в сусідній кімнаті. Виявилося, що вона була дочкою художника. Переборовши нерішучість, Тимофій заговорює з нею й довідається, що її кличуть Тину. Закохані проводять весь вільний час разом, і один раз Тимофій довідається, що комісар, з яким він знайомий, хоче закрити виставку батька Твані, тому що він не знайшов у його роботах революционної тематики. Але Тимофієві вдається переконати комісара в тім, що краса потрібна всім, навіть революційно настроєної молоді. Якось раз Тимофій був позбавлений звільненої на берег за якусь провину. Через це він не зміг зустрітися із Тванню. Через тиждень, коли він приходить до її будинку, він виявляє, що Тину з батьком кудись виїхала. Тимофій дуже розбудовується й безцільно валандається по місту. Через якийсь час він зустрічає свого друга з корабля в супроводі двох дівчин і приєднується до їхніх веселощів. Зрештою він змінює Твані з дівчиною по імені Валячи.

Після цього Тимофій не може знайти собі місця. Під час наступної звільненої він мчиться до будинку Твані, але, побачивши її видали, не зважується підійти до неї, уважаючи, що її недостоин, тому він вертається на корабель. До кінця своєї служби Тимофій не зустрічався із Тванню. А коли час його служби підходить до кінцю, йому дуже хочеться зустрітися із Тванню й залишитися з нею назавжди, але почуття сорому не дозволяє йому цього зробити. За порадою друга він їде до дівчини, з якої змінив Твані, і незабаром жениться на ній. Але, незважаючи на все це, Тину йому забути не вдається. Пішовши із флоту, Тимофій іде працювати техніком рефрижераторних вагонів на залізниці. Він сам не знав, чому він вирішив працювати на залізниці. Можливо, тому, що, працюючи на залізниці, він рідко бував будинку, а може бути, «…сам того не усвідомлюючи, носився по країні за щиросердечною теплотою й радістю, усюди шукав Тину, свою єдину любов, і біль від втрати улюбленої не могли заглушити ні час, ні війна, ні нескінченний стукіт коліс».

Незважаючи на те що більша частина повести присвячена переживанням Тимофія Івановича через втрату коханої дівчини, автор приділяє не останню роль огляду вдач і порядків життя. Через невеликі відступи від головної сюжетної лінії автор показує своє відношення до нинішньої системи, та й до минулого теж. У нинішній системі автора не влаштовує те, що для більшості людей не залишилося нічого святого. Люди намагаються нажитися практично на всім, навіть на церкві, як онук Тимофія Івановича. Єдине, чого хочуть люди, – це вижити, і не важливо, якою ціною. Один раз Тимофій Іванович зустрів свого старого товариша по службі Лазуткина. Вони довго говорили про життя, потім Лазуткин гордо сказав, що одержав медаль під час війни. Тимофієві Івановичеві стало цікаво, за що ж Лазуткин одержав медаль. Виявилося, що медаль йому дали за те, що він промовчав, коли повинні були розстріляти солдата нібито за дезертирство. Лазуткин знав, що відбулося насправді, і його слово повинне було вирішити долю солдата. Але Лазуткин промовчав, тому що боявся, що його теж можуть розстріляти за співучасть, тим більше що для командування було дуже важливо пристрахати солдат показною стратою за дезертирство, тому що перевага сил була на боці німців і в солдатів бути досить підстав, щоб бігти з поля бою. Незважаючи на все це, Тимофій Іванович не розумів, як людина, що зробила таке, може жити із цим, так ще й пишатися.

У старій же системі автора не влаштовувало те, що людям не таквали простору для творчості, тому многим обдарованим особистостям, які могли б творити для своєї країни, довелося виїхати за кордон. Основна маса людей була перетворена в безлику юрбу, що сліпо випливала за ватажком. Лежачи в лікарні й осмислюючи своє життя, Тимофій Іванович розуміє, що зробив занадто мало у своєму житті. Коли лікар говорить йому про те, що йому треба обов’язково робити операцію, Тимофій Іванович розуміє, що часу в нього залишилося занадто мало. Тому він просить лікаря відпустити його з лікарні на тиждень, щоб зробити те, на що в нього не вистачало сміливості все життя. Через стільки років він вирішив розшукати Тину. Знаходить він її в будинку для людей похилого віку. Виявляється, вона все життя чекала його й так і не вийшла заміж.

Я щиро захоплююся цією жінкою, що чекала свого улюбленого все життя й при цьому не стала любити його менше. Вона простила йому всі, навіть те, що він зник, не пояснюючи причин. А він виявився слабаком, тому що не зміг зізнатися у власній провині. Добре хоч, наприкінці життя він знайшов у собі сили зробити це. Після зустрічі із Тванню Тимофій Іванович вертається в лікарню. Під час операції йому здається, що він попадає в рай. І там відбувається цікава розмова з воротарем раю. Тимофій Іванович не вважає себе грішником, але воротар заперечує, що участь у жовтневому перевороті, та й у громадянській війні – це великий гріх. Але що він надолужив його чесним життям і покаянням перед святою жінкою, щирою любов’ю до неї. Зрештою Тимофія впускають у рай. І там він бачить «…ширяючих над кущами людей зі світним чудовим світлом прекрасними, шляхетними особами, які раптово, час від часу, спотворювалися страждальницькими гримасами». Потім він бачить людей, які змушені були емігрувати із країни. Отут він раптово приходить у себе й розуміє, що залишився живий. Він починає міркувати, що ж краще: старий режим або новий. На цьому повість закінчується. Автор залишає читачеві самому вирішити, що ж краще.

 


Загрузка...



Схожі твори: