Головна Головна -> Твори -> Українська та зарубіжна література. Християнська культура

Українська та зарубіжна література. Християнська культура



Наступною культурною добою після античності була доба становлення і розвитку християнства. Вона намагалася утвердити підпорядкованість усіх сфер людського буття єдиному Богу, існування якого не підлягало сумнівам і бралося на віру без будь-яких доказів. На відміну від часів античності, увага діячів культури, державної і церковної влади зосередилася на запереченні людської досконалості і піднесенні досконалості Бога. Особливо ж високо підносилася духовна насолода, яку могла отримати людина після зречення земних радощів заради служіння вищому ідеалу.

Література цієї доби відзначалася пильною увагою до вияву людських почуттів. Пристрасті та страждання героїв були спрямовані на пропаганду їхнього духовного очищення, на уславлення обраного ними шляху до небесного блаженства. Історії у стилі П’єра Абеляра і Елоїзи (героїв, які відреклися особистого щастя заради служіння Богу) викликали захоплення і ставали прикладом для наслідування.

Мистецтво християнської доби по-новому підійшло до архітектурного розв’язання побудови культових споруд, що передбачало створення особливого освітлення ликів святих, яке допомагало б викликати у відвідувачів відчуття присутності вищих субстанцій. Окрім того, контраст між внутрішнім і зовнішнім оздобленням мав зосередити увагу на важливому принципі християнської моралі – пріоритеті внутрішнього, духовного змісту. Великий вплив на пересічну людину мав і хоровий спів, що лунав під куполами і породжував у неї непереборне бажання звільнитися від буденної марноти, стати духовно досконалішою і ближчою до Бога.

Сучасні науковці у своїх дослідженнях наголошують на величезній увазі мистецтва доби становлення християнства до символіки мови, яка «за своєю експресивністю перевершила античну» і з «більшою глибиною передає внутрішній світ людини, у ньому сильніше виражене прагнення осягнути загальні закони світобудови».

На думку літературознавця В. Пахаренка, цій добі властиве утвердження «погляду на світ як на систему символів, тобто така художня настанова, за якою дійсність є знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо у дійсності не даного». Оскільки християнська культура грунтувалася на релігії, можна стверджувати, що світоглядною домінантою цієї доби був ідеалізм (від грецьк. ідеа – ідея) – визнання сущого духу або ідеї як першооснови всього життя, а естетичною – «християнський» псевдоромантизм з його неприйняттям буденності та звеличенням духовного життя.

На межі XIII – XIV ст. відбулося переосмислення світоглядних орієнтирів. Саме це зумовило появу нових для суспільства ідей, що сприяли змінам, які згодом охопили всі сфери ідеології та культури.

Посилення церковного контролю, жахливі вогнища інквізиції, що палали в багатьох містах Європи, заперечення основ наукового осягнення сутності природних явищ і світобудови в цілому – усе це вплинуло на зміну тематики художніх творів, де перевага стала надаватися тлумаченню біблійних сюжетів з позиції християнської етики. Серед митців доби бароко посилилися сумніви щодо людської спроможності без Божої волі та допомоги самостійно перелаштувати світ за законами добра і гармонії, подолати життєві негаразди або досягти певних успіхів. Згідно з філософським розумінням сутності буття, людина сприймалася наче закинута в океан життя маленька піщинка, над якою панує невблаганний фатум і весь час змушує її перебувати в боротьбі душевних пристрастей та суворого голосу розуму.

Література цієї доби зазнала творчого поєднання релігійних і світських мотивів – реального та ірреального, вона зверталася до надмірного застосування метафор, образів-сим-волів, антитез, гіпербол, що не могло не позначитися на ускладненні форми мистецького явища. Песимістичний погляд на перспективи життя людини сповнював художні твори розпачем і скепсисом.

Естетичну основу класицизму склала поетика Арістотеля та Горація, що пояснює тлумачення митцями цього напряму категорії прекрасного як такої, що позбавлена суперечностей життя і підпорядкована раціональному пізнанню. Особливий інтерес представники класицизму виявляли до героїчних подій з далекого минулого та висловлювали сподівання змінити навколишній світ завдяки зусиллям людського розуму та підвищенню моральності. Культура еллінів і римлян приваблювала їх своєю патріотичною, громадянською і морально-етичною тематикою, ставала прикладом для наслідувань, підносилася як еталон досконалості. «Релігію просвітники замінювали моральністю, національні почуття-державними, звичаї цінували як свідчення первісної «невинності» простої людини; історичну старовину шанували не за специфічність, а за те універсальне та близьке чи корисне для «просвіченої» сучасності»3. Література класицизму, як і інші види мистецтва, наголошувала на самодостатності, самоцінності людського життя і водночас з повагою ставилася до біблійних настанов, дотримання яких сприяло моральному розвитку особистості. Усе це пояснює особливості характеру головного героя класицистичного мистецтва, людини мужньої, освіченої, здатної підкорити особисті почуття заради виконання обов’язків перед суспільством або державою. Так, у творах П. Корнеля, Ж.Расіна та Ж. Мольєра герої нерідко опинялися в ситуації морального вибору, за який несли відповідальність і перед власним сумлінням, і перед близькими їм людьми. Англійський письменник Д. Дефо також намагався переконати своїх читачів, що людина всім, що набула за життя, має завдячувати власній волі, інтелектові, працелюбності. Підсумовуючи, можна стверджувати, що світоглядною домінантою класицизму став раціоналізм, а естетичною- «просвітницький» реалізм.

 





Схожі твори: