Головна Головна -> Твори -> Контрольна робота: Моє дослідження образа Гренуя в романі П. Зюскінда «Запахи»

Контрольна робота: Моє дослідження образа Гренуя в романі П. Зюскінда «Запахи»



Як відзначає Т. Ружевич у статті «Соціальна дійсність дзеркалі гротеску», «Цахес – докір усьому ладу, втілення потворності суспільства. Цей злий і честолюбний каліка -його кумир». Хіба не схожі думки зустрічаємо на сторінка роману Патріка Зюскінда? Пізнання тріумфу не робить Гренуя щасливим – те, чего завжди він так бажав, – слави і людської любові – бул: для нього в момент успіху нестерпним, бо він ненавидів ліс дей. Збагнувши силу створених ним чудодійних парфуми Гренуй відчув себе рівним Богові або навіть вищим за ньогс «Якби він захотів, то змусив би в Парижі не десятки, а сотні тисяч людей захоплюватися ним; хай би король поцілува йому ноги; написати напарфумленого листа Папі, щоб то-оголосив його новим Месією». Невже таке порівняння можливе: Бог і Гренуй? Тут знову ж таки простежується авторе: ке пародіювання створених натовпом літературних кумир (як пам’ятаємо, це суперечить біблійним заповідям).

Гофман у своїй казці гостро висміює всю державну систему: духовне і матеріальне життя, спроби реформ, соціальну психологію, убогість обивателів. Він вважає, що людство повинно бути гармонійно розвиненим, щирим серцем і душею. Тоді не буде місця цинноберам, які спритно і нахабно пристосовуються до життя. Не1 може мати шансу на успіх і Гренуй, який також живе заради себе, заради власної схибленої моралі.

Жалюгідний та потворний як фізично, так і морально, Гренуй був володарем людських доль, улюбленцем натовпу. Чого ж йому не вистачало для щастя? Тільки одного не могла дати ця влада – людського запаху. «Хай би навіть перед цілим світом він, завдяки своїм парфумам, стане Богом, – якщо ж не має власного запаху, то й сам ніколи не довідається, хто він є насправді».

Так виникає певна асоціація з твором видатного німецького письменника Адальберта Шаміссо «Дивовижна історія Петера Шлемеля». В основу цієї повісті покладено давню легенду про людину, яка обміняла власну тінь на чарівний гаманець із золотом. Однак людина без тіні викликає велику відразу та страх в усіх, з ким доводиться зустрічатися. Герой, втративши власну тінь, не міг розраховувати на довіру та повагу інших. Володіння тінню в цьому творі виступає як символічний знак пристойності. У Патріка Зюскінда Гренуй був позбавлений запаху, його також боялися і зневажали люди.

Нещодавно ми вивчали новелу Томаса Манна «Маріо і чарівник», і в нашій уяві знову ж таки виникає асоціація між зображенням тріумфу Гренуя і тріумфу чарівника Чіполли. Кавальєре Чіполла – мандрівний віртуоз, майстер розважати публіку і, як він називав себе, «заклинач, ілюзіоніст і штукар» був «чоловіком непевного віку», із «змарнілим обличчям та колючими очима». Далі Томас Манн говорить про те, що в «Італії, мабуть, більше ніж будь-де, зберігся дух вісімнадцятого сторіччя, а разом із ним такий характерний для тієї епохи тип шарлатана, ярмаркового блазня». У романі Зюскінда дія відбувається саме у XVIII столітті, а Гренуєві витівки також нагадують якусь жахливу ілюзію.

У поставі маннівського чарівника, у виразі його обличчя, у манерах «не було й натяку на жартівливість чи клоунаду: навпаки, в ньому прозирала якась суворість, нехіть до всього смішного, часом понура гордість, а також підкреслена гідність і самовдоволення, властиві каліці». Знову ж таки ми зустрічаємось із блазнем, який хоче мати владу над натовпом. Тільки різниця у тому, що цей блазень – дитя XX століття! «Час від часу його допитливий, зарозумілий погляд спинявся на якомусь обличчі», «підібгавши губи й набравши повні груди диму, він зухвало кривився», «надто цей чоловік був самовпевнений» – так говорить про нього письменник. «Не забувайте, що я людина самолюбна! Я люблю, щоб зі мною віталися поважно й шанобливо, а то не варто й часу гаяти. Бажаючи мені доброго вечора, ви тим самим бажаєте його і собі», – вітаючи публіку, промовляв Маріо. Уже з перших своїх номерів Чіполла практично не приховував справжньої суті свого мистецтва, а «друге відділення програми було відверто присвячене тільки … демонстрації знеособлення людини й підкорення Ті чужій волі». «Обираючи жертв своїх дотепів», спостерігаючи людське приниження й відчуваючи «цілковиту перевагу над супротивником», кабальєро був людиною самотньою, адже теплі, щирі стосунки були йому незрозумілі, він був блазнем не тільки у фізичному плані, а й у духовному. «Публіка, явно підкорена волі сильної особистості.., внутрішньо обпиралася цьому своєрідному приниженню», – засвідчує Томас Манн. (Порівняємо: у Зюскінда людський натовп на майдані не чинить опору волі Гренуя, підкоряється йому, а потім відчуває огиду за виявлену слабкість). «Мешканці Граса прокинулися в жахливому похміллі. Навіть того, хто не пив, мерзенно нудило, гнітило душу, а голова була важка, мов довбня… Багатьом ця подія видалася такою жахливою, незбагненною й невідповідною власним моральним уявленням, що вони буквально тієї ж миті стерли її зі своєї пам’яті так, що пізніше й справді не могли нічого пригадати».

Кабальєро так само, як Гренуй і Цахес, «всі сили свого духу й свого розуму віддавав на те, щоб оволодіти життям.» Але ця влада йому теж не приносила ані задоволення, ані щастя – «в його словах бриніла справжня ненависть» до людей. Томас Манн занепокоєно говорить про те, що люди можуть на деякий час «піддатися чарам» ілюзіоністів, які «таким дивним способом… паралізують нашу рішучість», але важливо, щоб вони (люди) могли своєчасно позбутися тих чар, щоб гіпнотичний вплив не паралізував усе найкраще, властиве мислячий людині.

Глибокий смуток проймає слова німецького письменника про те, що «цей самовпевнений каліка виявився най-сильнішим гіпнотизером з усіх, яких йому будь-коли доводилось бачити». Таких «самовпевнених калік», які вміли гіпнотично вплинути на людство, світова історія знає чимало: це не тільки Наполеон, а й Гітлер, Муссоліні, Сталін тощо. Таку ж гіпнотичну дію на людство мають твори масової культури  «мильні» багатосерійні фільми, нескінченні романи про кохання Анжелік та Катрін, примітивні детективи.

На нашу думку, цікавим буде проведення паралелі між розглянутим твором і оповіданням В. Гаршина «Казка про жабу і троянду». Гренуй полював за юними дівами, наче гар-шинівська жаба за чудовою трояндою. «Троянда росла і робилася все чарівнішою; наступного дня вона мала розквітнути повним цвітом… її помітила жаба. Коли вона вперше побачила троянду своїми злими очима (для порівняння: у маннівського ілюзіоніста – колючі очі), щось темне заворушилось у її душі. Вона не мала сил відірватися від ніжних пелюстків і все дивилася й дивилася. їй надзвичайно подобалася троянда, і жаба відчувала неймовірне бажання бути ближче до цього духмяного і чудового створіння. І щоб краще висловити свої почуття, вона не спромоглася знайти нічого кращого, як сказати: «Я тебе зжеру».

 


Загрузка...



Схожі твори: