Головна Головна -> Твори -> Лірика Марини Цвєтаєвої (варіант 2)

Лірика Марини Цвєтаєвої (варіант 2)



Вірші Цвєтаєвої неможливо поплутати ні із чиїми іншими, настільки вони самобутні, мелодійні, щирі. Надзвичайна оголеність почуттів у її поезії вражала сучасників. Валерій Брюсов писав, що від читання віршів Цвєтаєвої йому буває ніяково – немов підглянув у замкову   щілину.   Якщо   любов   –   то   серце рветься від болю, якщо радість – то, О, дай мені вмерти, поки що Все життя як книга для мене. І з юності – незмінне очікування чогось трагічного.

  • Що спереду? Яка невдача?
  • У всьому обман, і ах, на всім заборона!
  • Так з милим дитинством я прощалася,
  • плачу, У п’ятнадцять років.

Наївні, багато в чому незрілі, але із проблисками неабиякого таланта, її вірші звернули на себе увагу Волошина, Брюсова, Гумільова. Майстерність росте стрімко. Вже у 1913 році вона пише чудове, пророче:

  • Моїм віршам, написаним так рано,
  • Що і не знала я, що я – поет,
  • Що зірвався, як бризи з фонтана,
  • Як іскри з ракет,
  • Що увірвалися як маленькі чорти,
  • У святилище, де сон і фіміам,
  • Моїм віршам про юність і смерть,
  • Нечитаним віршам!
  • Розкиданим у пилу по магазинах
  • (Де їх ніхто не брав і не бере!)
  • Моїм віршам, як дорогоцінним винам,
  • Настане своя черга.

Поезія, кохання, Росія – класичний набір тем для тодішнього поета. Але манера – своєрідна, а стих все чіткіше. Починається війна. Серед шовіністичного вигару тих років вірші Цвєтаєвої повні трагічної гіркоти і здивування:

  • Чим прогнівили тебе ці сірі хати, –
  • Господи! – і для чого скільком
  • прострілювати груди?
  • Поїзд пішов, і завили, і завили солдати,
  • І запилив, запилив відступаючий шлях…
  • Ні, вмерти! Ніколи не народитися
  • би краще, ніж це жалібне, жалісне,
  • каторжне виття…

пише вона у 1916 році у вірші «Біле сонце і низькі, низькі хмари». Ніякі інтереси країни, ніякий патріотизм не виправдує цього масового горя, цих нескінченних смертей. Захоплена шанувальниця Блоку, Цвєтаєва зустріла революцію як щось неминуче і по-своєму необхідне. Але душа її розривалася на частини. На стороні білих боровся жагуче, безоглядно коханий чоловік. Від голоду вмерла її дитина. Але паралельно кипить життя, і у ньому юні, талановиті, ті, хто захоплено намагається побудувати новий, прекрасний світ. Вона знайомиться із хлопцями з вахтангівської студії, які заражають її своїм ентузіазмом, пише кілька палких романтичних п’єс і велику поему «Цар-дівиця», де прославляє в епілозі червоний заколот проти пануючих і «ситих». У 1922 році в Чехії опинився чоловік, і Цвєтаєва їде до нього. Можливо, це врятувало їй життя. Але почуття трагічної відірваності від рідної землі, від мови мучить її. І – усвідомлення неможливого, згубного для російської культури розколу. Вона пише у 1925 році (із присвятою нескінченно далекому Пастернаку):

  • Відстані. версти, милі…
  • Нас розставили, розсадили,
  • Щоб тихо поводилися,
  • По двох різних кінцях землі.
  • Відстані, версти, далечіні…
  • Нас розклеїли, розпаяли,
  • У дві руки розвели, розіпнувши,
  • І не знали, що це – сплав
  • Натхнень і сухожиль…
  • Розселили нас, як орлів-змовників: версти, далечіні…
  • Не розбудували – розгубили.
  • По нетрям земних широт
  • Розіпхали нас, як сиріт…

Ну не  може поет повноцінно творити, якщо нікому поруч прочитати і оцінити його вірші! Хтось знаючий неодмінно повинен захопитися, інакше відчуття порожнечі і непотреби. Із цим зштовхнулися багато письменників-емігрантів – скільки їх, виїхавши, не написали ні одного вартого рядка! Скільки нескінченно переписували самих себе ранніх! Цвєтаєвої пощастило. Чи то тому, що Чехія виявилася близька їй за духом, Чи то тому, що в особистому житті все було напрочуд добре – і чоловік живий, що вже як чудо, так ще й син народився. Писалося чудово. І спочатку видавали охоче. За три роки вийшло відразу кілька збірників. Але у 1928 році доля наздогнала її у Чехії. До самої смерті у 1941 році жодний добуток – а вона написала їх безліч, і вірші, і поеми, і прозу, і драми – не було опубліковано. Її симпатії до залишеної країни, до краю, «всім краям навпаки! Куди назад іти – уперед…» і спроба бути щирої зіграли з нею злий жарт. Пропаганда творчості Маяковського і сатиричних нападок на місцевих «ситих», а також активна робота всієї її сім’ї у дружбі з Радянським Союзом віджахнули від неї емігрантські журнали і газети. Не друкували нічого. Але спереду чекало гірше випробування. Країна, яку вона встигла полюбити, де народилися її діти, була захоплена фашистською Німеччиною. З болем і гіркотою вона пише у «Віршах до Чехії», звертаючись до Бога:

  • Відмовляюся – бути.
  • У Бедламі нелюдей
  • Відмовляюся – жити…

Відповідь одно – відмова. Знову доводиться  бігти  –  у   Францію, із Франції. Так вона повертається у Росію. Її мрія, нарешті, збулася – вона із сім’єю знову на батьківщині. Мрія стоїла їй чоловіка і дочки – вони відразу були арештовані. Вона намагається писати – не виходить, вона розбирає архів, перекладає… Про чоловіка звісток немає – вона не сумнівається, що його немає серед живих. З початком війни евакуюється з настільки улюбленої Москви – роботи ні, змісту немає… У серпні 1941 року вона кінчає самогубством. Для російських жінок Цвєтаєва – автор у першу чергу безлічі проникливих, чисто жіночих віршів – про розлуку, зраду, самітність, незлагоди – про всі тонкості любовних взаємин. І підкуповують саме її «оголеність», її найглибша щирість.

  • Моїм віршам,
  • як дорогоцінним винам,
  • Настане своя черга.
  • М. Цвєтаєва

           


Загрузка...



Схожі твори: