Головна Головна -> Твори -> Критичне зображення армійського суспільства у повісті О. І. Купріна «Двобій»

Критичне зображення армійського суспільства у повісті О. І. Купріна «Двобій»



Дія повісті відноситься до середини 90-х років XIX століття. Сучасники побачили в ній осуд армійських порядків і викриття офіцерського складу. І ця думка через кілька років підтвердить сама історія, коли російська армія зазнає нищівної поразки в боях під Мукденом, Ляоляном, Порт-Артуром. Чому це відбулося? Мені здається, що «Двобій» яскраво і чітко відповідає на поставлене питання. Чи може бути боєздатною армія, де панує антилюдська розкладницька атмосфера, що отупляє, де офіцери губляться, коли потрібно виявити спритність, кмітливість і ініціативу, де солдатів доводять до отупіння безглуздою муштрою, побоями і знущаннями? «За винятком деяких честолюбців і кар’єристів, всі офіцери несли службу як примусову, неприємну, огидну панщину, нудячись нею і не люблячи неї. Молодші офіцери, зовсім по-шкільному,  спізнювалися на заняття і потихеньку тікали з них, якщо знали, що їм за це не дістанеться… При цьому усі сильно пиячили, як у зборах, так і в гостях друг у друга… На службу ротні ходили з такою же відразою, як і субалтерн-офіцери…» – читаємо ми.

Дійсно, полкове життя, що малює Купрін, безглузде й безвідрадна. Вирватися з нього можна тільки двома способами: піти у запас (і виявитися без спеціальності і засобів до існування) або намагатися надійти в академію й, закінчивши її, піднятися на більш високий щабель по військовим сходам, «зробити кар’єру». Однак здатними на це виявляються одиниці. Доля ж основної маси офіцерства – тягти нескінченну і нудотну лямку з перспективою вийти у відставку з невеликою пенсією. Повсякденне життя офіцерів складалося з керівництва стройовими заняттями, контролю за вивченням «словесності» (тобто військових уставів) солдатами, відвідування офіцерських зборів. Пиятики поодинці й у компанії, карти, романи із чужими дружинами, традиційні пікніки й «балки», поїздки у місцевий публічний будинок – от і всі розваги, доступні офіцерам. «Двобій» розкриває знищення людяності, щиросердечне спустошення, якому піддаються люди в умовах армійського життя, здрібніння і опошлення цих людей. Але іноді вони прозрівають на якийсь час, і ці моменти страшні і трагічні: «Зрідка, час від часу, у полку наступали дні якоїсь загальної, повальної, потворної гульби. Може бути, це траплялося в ті дивні моменти, коли люди, випадково між собою зв’язані, але всі разом засуджені на нудну бездіяльність і безглузду жорстокість, раптом прозрівали в очах друг у друга, там, далеко, у заплутаній і пригнобленій свідомості, якусь таємничу іскру жаху, туги і божевілля.

І тоді спокійне, сите як у племінних биків, життя точно викидалося зі свого русла». Починалося якесь колективне божевілля, люди немов втрачали людський вигляд. «По дорозі на збори офіцери багато бешкетували. Зупиняли минаючого єврея, підкликали його і, зірвавши з нього шапку, гнали візника вперед; потім кидали цю шапку куди-небудь за забір, на дерево. Бобетінський побив візника. Інші голосно співали і безглуздо кричали». Армійське життя, жорстоке і безглузде, породжує і своєрідних «чудовиськ». Це занепалі й отупілі, що закосніли у забобонах люди – служаки, вульгарні міщани і моральні виродки. Один з них – капітан Зливу. Це тупий служака, обмежена і груба людина. «Усе, що виходило за межі уставу і роти і що він презирливо називав нісенітницею й мандрагорією, безумовно для нього не існувало. Тягнучи все своє життя сувору службову лямку, він не прочитав ні однієї книги й жодної газети…».

 Хоча Зливу і уважний до солдатських потреб, але ця якість зводиться нанівець його жорстокістю:

  • «Ця млява, занепала на вид людина була страшно сувора із солдатами і не тільки дозволяла битися унтер-офіцерам, але і сам бив жорстоко, до крові, до того, що провинений падав з ніг під його ударами».

Ще більш страшний капітан Осадчий, що вселяє «нелюдський трепет» своїм підлеглим. Навіть у вигляді його є щось звірине, хиже. Він настільки твердий із солдатами, що в його роті щорічно хтось кінчав життя самогубством. У чому ж причина такого духовного спустошення, моральної потворності? Купрін відповідає на це питання вустами Назанського, одного з позитивних персонажів повісті: «…так і всі вони, навіть найкращі, самі ніжні з них, прекрасні батьки і уважні чоловіки, – всі вони на службі робляться низинними, боягузливими, злими, дурними звіринками. Ви запитаєте: чому? Так саме тому, що ніхто з них у службу не вірить і розумної мети цієї служби не бачить»; «…для них служба – це суцільна відраза, тягар, ненависне ярмо». Рятуючись від мертвущої нудьги армійського життя, офіцери намагаються придумати для себе якесь побічне заняття. Для більшості це, звичайно, пияцтво і карти. Деякі займаються колекціонуванням і рукоділлям.

Підполковник Рафальский відводить душу у своєму домашньому звіринці, капітан Стельковський перетворив у хобі розбещення молоденьких селянок. Що ж змушує людей кидатися у цей вир, присвячувати себе армійській службі? Купрін вважає, що в цьому почасти винуваті погляди про військових, що зложилися у суспільстві. Так, головний герой повісті підпоручик Ромашов, намагаючись осмислити життєві явища, доходить висновку, що «світ розділявся на дві нерівні частини: одна – менша – офіцерство, що оточує честь, сила, влада, чарівне достоїнство мундира і разом з мундиром чомусь і патентована хоробрість, і фізична сила, і зарозуміла гордість; інша – величезні і безособові – цивільні, інакше шпаки, штафіркі й рябчики; їх нехтували…». І письменник виносить вирок військовій службі, що з її примарною доблестю створена «жорстоким, ганебним, вселюдським непорозумінням».

 


Загрузка...



Схожі твори: