Головна Головна -> Твори -> Історія Київської Русі у прадавній літературі

Історія Київської Русі у прадавній літературі



Небагато стародавніх книг залишилося в Україні, але коли бачиш фоліанти, що прийшли до нас із глибини віків, то на думку спадає, що котрийсь із них міг тримати в руках Володимир Мономах, воїн і політик, мисливець і художник, який одного разу сказав: «Що таке людина, як подумати про неї? Як небо уладнано, чи як сонце, чи як місяць, чи як зірка, і тьма, і світло?..» Давня історія Русі-України викладена у легендах, піснях, билинах та літописах. Київська Русь цінувала книги як рідкісні скарби. Мати декілька книг – це означало мати більше, ніж гроші чи коштовності. «Повість минулих літ» називає книги ріками, які наповнюють усесвіт мудрістю. «Якщо уважно пошукаєш у книгах мудрості, – зауважував літописець, – то знайдеш велику користь для душі своєї». Багато книжок вбирали у шкіряні обкладинки, прикрашали дорогоцінними каменями і багатоколірними сяючими емалями. Кожен твір Київської Русі був розрахований не на звичайне прочитання, а на пошуки книжної мудрості. Не випадково на обкладинках стародавніх книг трапляються записи: «Горе тому, хто черкає на полях книг, на тому світі чорти розчеркають йому лице залізом»; «Цю книгу ні продати, ні віддати не можна». Читач відчував себе посвяченим у вічну мудрість світу. Письменники, зазвичай анонімні, були людьми великої художньої культури, мислили вселенськими масштабами і піклувалися про долю своєї Батьківщини.

Літопис «Повість минулих літ» на багато віків визначив історичну свідомість наших співвітчизників. Він вражає своєю грандіозністю, сплавом достовірних фактів із прекрасними народними легендами. Літопис включає в себе свідчення про війни, характеристики князів, похвалу героям, плачі за загиблими, дипломатичну і придворну хроніку, сказання про чудеса, послання до нащадків. Давньоруські письменники мислили глобально. «Нам Руська земля, як дитя для матері», – говорив літописець. Не можна без хвилювання читати «Слово про погибель Руської землі», в якому автор оспівує красу своєї Вітчизни і оплакує знищену могутність держави. 1015 року було написано літописну хроніку «Сказання і похвала святим мученикам Борису і Глібу». Борис і Гліб стали символами страждань за правду, світло і добро. їм протистоїть символ тьми і зла – князь Святополк, якого в народі прозвали Окаянним, через те що він, виборюючи княжий престол, наказав убити братів. У літописі докладно розповідається про те, як напали на Бориса вбивці, просунули в шатро спис і простромили груди князя, а разом з ним й його вірного слугу Георгія, який своїм тілом намагався прикрити Бориса. Убивці згубили всіх підлітків, які були з князем, забрали усе цінне. З шиї Георгія не могли швидко зняти подаровану князем золоту гривну, то «відсікли голову його, і тільки тоді зняли гривну, а голову відкинули…».

Історія із золотою гривнею не тільки підсилює драматизм ситуації, а й надає сказанню відтінок достовірності. По-іншому літописець малює смерть молодшого брата Гліба. Коли до нього приходять убивці, він зовсім по-дитячому молить не вбивати його: «Не поріжте лози, не до кінця возрасташа». Цю частину твору автор написав у вигляді народного плачу, що викликає щемливе почуття жалю і гіркоти.

«Сказання…» наповнене публіцистичними відступами: «Окаянні ж ті вбивці прийшли до Святополка, неначе хвалу отримавши від людей, беззаконники. Ось імена убивць: Птуша, Талець, Єловат, Лешко, а батько їм усім – сатана. Бо такі слуга-біси». Тут кожне слово б’є в ціль. А далі автор говорить ще дошкульніше: «Зла людина, роблячи злу справу, гірше чорта, бо чорти Бога бояться, а зла людина ні Бога не боїться, ні людей не соромиться». Можна шляхом наукового дослідження довести, що автор «Сказання…» не знав справжньої історичної правди, що події насправді розвивалися не зовсім так, але ж і шекспірівський Гамлет був мало схожий на принца данського. Борис і Гліб в історії залишилися такими, якими їх зобразила література, а завдяки літописцю події тієї давньої епохи не загубилися в часі.

 


Загрузка...



Схожі твори: