Головна Головна -> Твори -> Історія мови – це історія народу

Історія мови – це історія народу



Історія кожного народу починається з того моменту, коли виникає його неповторна мова – формуються звуки, яких немає в інших мовах, створюються слова, що не перекладаються, оригінально вибудовуються речення. Людська спільнота лише тоді може називатися народом, коли в неї з’являється самобутній засіб спілкування – національна мова. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді цим не вичерпується її значення. У мові нація закодовує всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність. От як про це висловився Олександр Олесь: «Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу».

Для кожного народу мова стає другою дійсністю, з якою він вступає в контакт і з якої навіть має певну користь. Без неї, як без сонця, повітря, води, людина не може існувати. Так само як і знищення природи, великим нещастям обертається для народу зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінною неповазі до батька й матері. Згадаймо слова В. Сосюри: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».

Українська мова має дуже давню й дуже непросту історію. Склавшись у надрах культури Київської Русі, вона подолала нелегкий шлях розвитку й боротьби за існування і стала тим консолідуючим чинником, який сприяв об’єднанню української нації і здобуттю ним омріяної незалежності.

До кінця XVIII століття мова, яку нині називають староукраїнською, долала багато перешкод у своєму розвитку: це і засилля латинської мови, через яке українська вважалася непрестижною; і політика насильницької полонізації українців, які змушені були в державних установах говорити лише польською мовою; і знищення писемних пам’яток, які засвідчували її самобутність і давнє походження, та багато-багато інших. Протягом цього часу (від часів Київської Русі до кінця XVIII століття) українська спільнота, попри роз’єднаність своїх етнічних земель та численні намагання асимілювати її, не зреклася головної своєї ознаки – мови і зуміла зберегти її в народній творчості – піснях, казках, думах, легендах.

Справжні утиски розпочалися наприкінці XVIII століття. Саме тоді була написана «Енеїда» І. Котляревського, поема, яка засвідчила повноправне існування неповторної української літературної мови, а отже – і неповторної української нації, що прагнула ствердити свою оригінальність і незалежність від інших «великих націй». Після появи епохального твору І. Котляревського, після неймовірної активізації творчості Г. Квітки-Основ’янен-ка, Т. Шевченка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького та інших письменників – розробників норм української літературної мови російський царат усвідомив, що розвиток національної мови в Україні – це небажаний розвиток самого українського народу, нескореного і непоборного. Відтоді розпочалася так звана цензурна боротьба з українською мовою, а отже – і народом в цілому (свідченням цього стали Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року). Ця боротьба, якої б форми вона не набувала і як би її не називали, тривала аж до кінця XX століття! Згадати хоча б політику «обрусіння», введену царським урядом у XIX столітті, або «згортання українізації» у 30-х роках століття минулого…

Усі ці заходи, спрямовані на знищення найголовнішої ознаки національної самобутності народу, мали на меті лише одне – доведення неможливості існування української нації як

такої. Лише в 1989 році (і це при майже двотисячолітньо-му існуванні!) наша мова набула статусу державної, закріпившись юридично в Законі «Про мови в Українській РСР». Сьогодні, в незалежній Україні, омріяній нашими предками «країні-раю», її становище так і не поліпшилося. Досі виникає питання її доречності в державних установах, її престижності та навіть доцільності її вивчення.

Мова ніколи не змінюється і не зникає сама собою. Кожна її норма, кожне слово, кожен звук – це подих історії, це свідчення певних подій, які колись пережив народ, що говорить цією мовою. От як про це сказав свого часу Д. Павличко:

Тебе у спадок віддали мені Мої батьки і предки невідомі, Що гинули за тебе на вогні.

Тому не можна нехтувати жодним правилом, жодною особливістю мови, а надто мови української, яка так тяжко боролася за існування кожного свого слова і навіть звука. На певному історичному етапі розвитку українська мова зазнавала багатьох змін, зумовлених впливом сусідніх мов, але найбільше постраждала вона від політики цілеспрямованого її знищення. Саме тому кожен із нас мусить знати історію рідної мови, на долю якої випало стільки випробувань, адже історія мови – це історія народу, який тисячоліттями виборював право на гідне існування й незалежність.

Державна мова – це мова, законодавчо визначена як обов’язкова в органах державного управління, у громадських організаціях, навчальних закладах, у галузі зв’язку тощо. Статус української мови як державної закріплений у десятій статті Конституції України, ухваленої 1996 року. Однак сьогодні цей юридично оформлений статус настільки хиткий і невиразний, що навряд чи кожен громадянин нашої країни з упевненістю зможе визнати українську обов’язковою мовою професійного спілкування. Чим же пояснюється цей парадокс? На мою думку, найголовнішою причиною невизначеності статусу нашої державної мови є небажання багатьох противників української незалежності визнати самодостатність української держави. Адже державна мова – невід’ємний атрибут будь-якої нації і свідчення її самобутності.

Українці мають більш як тисячолітню історію використання рідної мови в різних сферах громадського і культурного життя. Давньоруська мова за доби Київської Русі була не лише мовою художньої літератури, а й мовою законодавства та діловодства, отже, фактично була мовою державною. Статус, близький до державного і закріплений у численних статутах, українська мова мала й у ХІУ-ХУІ століттях, коли Україна перебувала під владою Польщі, Литви та Угорщини. Лише після приєднання України до Росії в XVII столітті спеціального акта про державність української мови не було укладено з відомих кожному сучасному українцю причин. Після 1989 року, коли було ухвалено Закон «Про мови в Українській РСР», наша мова офіційно була визнана державною, однак втратила свій справжній «державний» престиж. Історичні спроби позбавити українську націю її визначальної ознаки хоч і не мали успіху, проте залишили по собі слід у свідомості українців, які сьогодні не наважуються відстоювати свою державність, а надто державність своєї мови. Тому й виникла на сучасному етапі не так національна, як політична проблема так званої двомовності, тобто закріплення за російською мовою статусу другої державної. Цього вимагають ті, хто не знає або не хоче знати рідної мови, бо вважає її неповноцінною або й непотрібною.

На захист української мови як єдиної державної стали передусім представники творчої та наукової інтелігенції. Усі вони намагаються донести до нас правду про штучність проблеми двомовності для українського суспільства, а деякі поети навіть гнівно засуджують у своїх творах нашу невпевненість у спробах захистити себе й свою мову, як-от Д. Павличко у своєму вірші «Або – або»:

  • Моя державо, чи хохлові
  • Віддаш свій голос, зір і слух,
  • Чи ти постанеш в рідній мові,
  • Як в людській плоті Божий Дух?

Сьогодні питання визнання російської мови другою державною мовою України обговорюється дуже активно. Для пересічного українця така проблема видається дивною, адже насправді її не існує, бо майже вісімдесят відсотків громадян у 2001 році визнали українську мову рідною, а отже, такою, яка має бути державною. Утім, на жаль, ми й досі не навчилися відстоювати свою самодостатність, а тому й дозволяємо політикам, які не знають і не хочуть знати рідної мови, «гратися» цим питанням усупереч народним інтересам. Українці завжди були толерантними до інших націй, а відтак, і до їхніх мов, і ніколи не заперечували, щоб на їхній землі звучало іншомовне слово. Проте питання двомовності сьогодні – це дуже небезпечна проблема, яку український народ мусить вирішити мудро і до того ж швидко, щоб відстояти право на повноцінне використання своєї мови у своїй же державі.

Я, безперечно, вірю в мудрість свого народу, який не дозволить знову, за висловом В. Симоненка, «перекреслити себе», і вірю у свою державну мову, яка споконвіку була єдиною і мусить залишатися такою для всіх українців:

  • Я вірю в тебе, моя мати,
  • Мій бог, що дивиться з висот.
  • В народів інших старцювати
  • Повік не буде мій народ!
  • Ні, наша мова не загине, її не знищать сили злі!
  • Ти власним світом, Україно,
  • Сіяти будеш на землі!
  • (В. Сосюра)




Схожі твори: