Головна Головна -> Твори -> Які причини, спонукають матерів покидати дітей?

Які причини, спонукають матерів покидати дітей?



У 2009 році Світлана Маницька, народивши шосту дитину, просто втекла з пологового будинку, навіть не оформивши відмовний документ. Марними були кількатижневі спроби лікарів звернутися до сумління матері. Ні вона, ні її чоловік не забажали навіть глянути на сина. Минуло два роки, й історія повторилася. Світлана, порадившись із чоловіком, відмовилась від ще однієї новонародженої дитини. Кореспондента зустріла вороже і з викликом. На перше ж запитання коротко відповіла, що найстаршій дочці двадцять років, вона вже одружена. А іншим дітям – сімнадцять, десять, сім і чотири роки. Факт залишення другої дитини в пологовому будинку пояснила тим, що чоловік, виявляється, не хоче цих дітей. Він якийсь час був у Чорнобилі, а тепер разом пиріжки на базарі продають. Обоє не бажають мати зайвих хвилювань, тому й не поспішають подивитися на своїх наймолодших, яких зовсім залишили без батьківської опіки.

Мабуть, пора, на думку горе-матері, прислухатися до порад схвильованої журналістки і, щоб надалі уникнути таких хвилювань, не народжувати більше дітей. Ще прикрішим стало враження про матір-зозулю після інтерв’ю із завідувачкою реанімації новонароджених Оленою Хілобок, яка повідомила, що ця сім’я не бідує, у кімнаті стоїть хороша аудіо- та відеотехніка.

Далі завідувачка повела кореспондента до новонародженого, котрий тихо спав і не підозрював, що вже покинутий і тепер його доля залежатиме від людей, які зустрічатимуться йому в лікарнях і дитбудинках. Смаглявеньке тільце, темне волоссячко, маленькі ручки і ніжки викликали у журналістки зворушливі почуття й нерозуміння того, як можна було покинути такого красеня. Що буде з ним далі? Коли підготують необхідні юридичні документи, переведуть малюка у дитячу клінічну лікарню №2, де його доглядатимуть уважні лікарі. А потім – дитячий будинок. Надій на усиновлення не багато, адже хлопчикові повністю замінили кров і тепер він беззахисний перед будь-якою інфекцією. На жаль, випадки залишення матерями дітей стали масовими. Якщо у минулому році в одному пологовому будинку на дві тисячі новонароджених припало вісімнадцять таких випадків, то в цьому їх число збільшилося до двадцяти трьох.

Останнім часом стало модно пов’язувати це явище з матеріальними нестатка-ми сімей, що, мовляв, породжують психологічну неврівноваженість породіль. Але, думаю, такі випадки все-таки поодинокі. В основному ж причина полягає якраз у розбещеності молодих людей, їхній неготовності до виконання сімейних обов’язків, до відповідальності за майбутнє покоління. Розбещеність неминуче породжує черствість і жорстокість. Випадок, який трапився з нашою “героїнею”, все-таки унікальний, адже йдеться про зрілу сім’ю, яка от-от поповниться уже і внуками, тому, аналізуючи зло, заподіяне матір’ю і батьком своїй наймолодшій дитинці, слід шукати його корені глибше. Не хочу здаватися патетичним, але думаю, що мусимо тут говорити про вади нашого національного характеру. Упродовж останніх десятиліть українців відучили відповідати за самих себе, думати про сім’ю. Це ж нашим недалеким предкам, ровесникам описаної в тексті породіллі, наполегливо втовкмачували: “Раньше думай о Родине, а потом о себе”.

Сімейна зрада, як і з Павликом Морозовим, підносилася до рангу подвигу. Нас розкидали по світах, розбивши відчуття єдиної спільноти, яку називаємо родиною. Нас насильно розділили на “східняків” і “західняків”, які чомусь мали ворогувати, а не жити, як брат із братом. Великі і міцні родини знищувано голодомором, а їх жалюгідні рештки доконано русифікаторською урбанізацією. Тим-то й цигани вигідно відрізняються від нас, що, будучи надто екзотичною нацією, краще зберегли оте відчуття спільного родинного вогнища, якого останнім часом бракує нам. Замкнені у тісні квартирні клітки, відірвані від широкого степу, який для наших предків був символом волі, ми боїмося великої родини, батьки наші народжують стільки, що природний приріст населення вже стабільно перетворився на від’ємний, і популярна донедавна в рекламі фраза “Нас – 52 мільйони” звучить уже як насмішка. Отже, проблема безбатченків – це не тільки їх особиста проблема, це національна трагедія. Якщо “усім миром” не візьмемося до справи, то й народ український матиме у світі славу нації безбатченків.

Навчання культури сімейного життя повинно започатковуватись у школі і здійснюватись на національних традиціях. Хай увійдуть у число першочергових шкільних справ родинні свята, бо на них майбутні сім’янини відчуватимуть, наскільки важлива радість спілкування у колі найближчих, рідних по крові людей. Хай частіше спілкуються з учнями психологи. Хай усе суспільство плекає в тих, хто вступає у подружнє життя, давню мудрість українського народу: “Якщо ти не звів будинка, не посадив дерева, не склав пісні і не виростив дітей – ти прожив даремно!”





Схожі твори: