Головна Головна -> Твори -> Твори – міркування

Твори – міркування



Ким бути? (твір-міркування)

Мама мені часто ставить запитання – ким я хочу бути? Я знаю відповідь на це питання, я вже визначився у виборі, але мамі не розповідаю. Чому? Тому що я хочу бути автогонщиком, як Шумахер! А мамі я не розповідаю, тому що бережу неї. Вона буде постійно хвилюватися й нервувати через мене, а мені цього не хочеться. Я люблю швидкість, коли вітер уривається в салон машини, хльостає по обличчю й намагається нав’язати мені своє подання про стильну зачіску. Я люблю запах бензину, без якого машина просто пахне неробочим металом. Бензин – кров автомобіля. Мені подобається, коли кермо слухається будь-якого руху рук, він є посередником між водієм і машиною. Адже це настільки дивно, що людина може керувати таким залізним конем. Так, мати теперішнього коня дуже складно, і не кожний може це дозволити собі. Для коня не потрібно закочувати дороги в асфальт, у нього не потрібно заливати бензин, що, згоряючи, виділяє шкідливі гази. Він – живий, він – друг. Але якщо чесно, я приходив у школу верхівкової їзди й зрозумів, що занадто тремтливо ставлюся до цієї тварини.

 

Мені здається, що я непогано почуваю й знаю машину. Мені часто сняться сни, де я сиджу за кермом, а майбутнє з неймовірною швидкістю летить назустріч. І мама вже, здається, почала догадуватися, що я ходжу після уроків займатися в секцію юного картингіста.

 

Як я пізнала щиру цінність речей (твір-замітка в газету). На все літо батьки відправили мене відпочивати до бабусі. Я довго не могла звикнути до ритму життя невеликого села: встають зі сходом сонця, як вони говорять “з першими півнями”, виганяють на пасовище домашню худобу, возяться в саду й городі. “Навіщо так рано?” – запитала я в бабусі. Бабуся посміхнулася й відповіла мені: “А ти, внученька, вийди в город годинок у дванадцять і спробуй бур’яни повисмикувати, грядки переглянути, підійди до малинників і ягідки позбирай”. Наступного дня, дочекавшись дванадцяти годин дня, сонного для села часу, я вийшла в город, бабуся йшла слідом за мною.

–        Внученька, геть біля моркви молоді бур’яни  висмикни їх…

Я підійшла до густого й високого бадилля моркви.

  • Бабуся, але адже це ж молода симпатична травичка, нехай собі росте.
  • Ні, дитинка, ця трава дуже швидко росте, і харчується вона тими ж соками, які потрібні моркви. Якщо бур’ян не забрати, його корінь будуть забирати всі соки, і морква виросте маленька й не така смачна.

 

Поки ми з бабусею обійшли весь город, у малинники мені уже йти не хотілося. Сонце безжалісно обпалювало мої плечі, піт градом стікав з мене, і я зрозуміла, що ранок – найкращий час для роботи, Я навчилася рано вставати щоранку, приносити воду з колодязя, годувати курей і качок, просапувати, рихлити й поливати грядки. А через кілька тижнів ми з бабусею вже їли перші овочі, дбайливо вирощені нами. Мене наповнювало почуття гордості, що я теж допомогла їм вирости. Коли до кінця літа я приїхала додому, у мене сформувався інший погляд на всі речі, якими я користуюся. Адже скільки праці невідомих мені людей вкладено в ту ж книгу, що я люблю, у той же хліб, що я їм. Праця в селі, про яке я ніколи й не думала, відкрив мені двері до розуміння й оцінки багатьох речей.

 

Як ми з мамою відстали від поїзда (твір-оповідання на основі даного сюжету). Сюжет: мама із сином їдуть у поїзді. На наступній станції поїзд стоїть 25 хвилин. Ідуть купувати морозиво. Поїзд іде без них. Допомога співробітників міліції. Щасливе повернення.

Цього разу ми вирішили поїхати в гості до маминої сестри на поїзді. Їхати потрібно було ледве більше доби, мамі це не дуже подобалося, а я був щасливий слухати розміряне постукування коліс і розглядати ті різноманітні, ті однотипні, заколисуючі картини, що простираються за вікном поїзда. У своєму купе ми відкрили вікно, і теплий, хльосткий вітер заметався в закритому просторі. До полудня у вагоні стало задушливо, і я запропонував мамі купити на найближчій станції мінеральної води або морозива.

Переглянувши розклад, мама радісно повідомила, що на наступній станції стоянка нашого поїзда протриває 25 хвилин.

 

На пероні виявилося багато торговців, що пропонують рибу, пиво, пиріжки, петрушку, картоплю, яйця й багато чого іншого, але пересувних міні-холодильників для морозива ми ніде не побачили.

Усередині вокзалу, у буфеті, ми нарешті та купили й мінеральну воду, і морозиво.

–        У нас залишилося 7 хвилин, – сказала мама, – підемо  швидше.

Але коли ми вибігли на перон, ми не побачили нашого поїзда. Ми не могли повірити своїм очам. Тільки вдалині злегка гойдався останній вагон поїзда, що йде.

–        Цього не може бути, – сказала мама, дивлячись на годинник, –

 поїзд повинен був відправитися тільки через 4 хвилини.  Йдем до чергового по вокзалі.

Мене здивувала організованість і злагодженість працівників вокзалу й міліції. Вони по рації зв’язалися з поїздом і з’ясували, що дійсно мати й син із сьомого вагона відсутні. На попередній станції їх бачили вихідними. Так, сусіди по купе говорять, що вони не верталися.

–        Вам повезло, – сказав нам капітан міліції, – це станція, перебуває у двадцятьох кілометрах звідси,  і на машині, так ще короткою дорогою, ми приїдемо

 раніше вашого поїзда хвилини на дві.Й це було правдою, на пероні нам ще довелося чекати з іншими пасажирами наш поїзд. Як з’ясувалося, провідниця не попередила нас, що стоянка поїзда скоротилася на п’ять хвилин, зараз вона плакала у своєму купе, а зустріла нас її напарниця. Ми тепло попрощалися з капітаном міліції й сіли в поїзд. Сусіди по купе дуже зраділи, побачивши нас живими й непошкодженими. Тому що від потрясіння нам було не до морозива, що, звичайно, стануло, то зараз ми відкрили мінеральну воду й з насолодою випили її. Я думаю, що нам буде що згадати з мамою. Провідниця буде ставитися до своєї роботи відповідальніше, а ми будемо цікавитися розкладом безпосередньо в працівників залізниці.

 





Схожі твори: