Головна Головна -> Твори -> Мої роздуми про професію лісничого

Мої роздуми про професію лісничого



Завжди захоплювався людьми, безмежно закоханими у свою роботу, фанатично відданими їй. У випадку з лісничим Олешком, на мою думку, йдеться вже навіть не про професію, а про покликання. Про таких кажуть: “Людина на своєму місці”. Так, зваблювало його життя красивими маревами – поступити до аспірантури, залишитися в міністерстві, зайнятися науковою роботою. Але, мабуть, внутрішній голос підказав, що найбільшою справою його життя повинна стати природа. І не біда, що він довіку залишатиметься її учнем, зате навчиться найголовнішого – жити в гармонії із самим собою.

В моїй уяві лісничий – це справжній лікар: він завжди знає, де природі болить і як зарадити її біді. Тут замало лише знань; тут потрібна ще й абсолютна настроєність думок, почувань, біоритмів. А це вже – талант від Бога, котрий або є, або його немає. Втім, лісничі, на моє глибоке переконання, завжди талановиті, бо в лісі немає розкішних кабінетів і не може він віддячити за піклування ні грошима, ні посадами.

Лісничий – це охоронець лісу, охоронець від людської захланності та невситимості, черствості та байдужості. Йому болить кожне зрубане деревце, кожна зламана гілка. Щоб дати лад своєму царству, лісничий кожного дня проходить багато кілометрів… Ми рідко замислюємось над тим, що значною мірою саме завдяки невтомній праці лісничого можемо милуватися красою нашого зеленого друга – лісу та користуватися його щедрими дарами. “Природа – не середовище, де існує людина, а сутність усіх природних речей і явищ”, – говорив давньогрецький філософ Арістотель. Не можна не погодитися з цією мудрою думкою. Природа покликана бути не навколишнім середовищем, а стати для людини рідним домом, що дає не тільки життя і здоров’я, а й духовну і душевну наснагу.

На жаль, ми давно вже зрадили свого зеленого друга. Щедра і довірлива природа поклалася на людську совість, шляхетність і розсудливість. Однак далеко не всі “в Україні і не в Україні сущі” могли похвалитися цими якостями і входили в її володіння не як друзі, а як вороги. Тому й “маємо те, що маємо”, як сказав колись перший президент Л. Кравчук. А маємо ми Чорнобиль з усіма його катастрофічними для довкілля наслідками, маємо порушені екологічні системи. Я вже навіть не згадую про такі “дрібниці”, як понівечені унікальні урочища, втрачені види рослин і тварин, які вже ніколи і ніякими засобами не вдасться відтворити. Багато ще чого ми “маємо”, хоча ніколи не зігріє душу подібне “багатство”.

Можна, звичайно, заперечити: хіба ми особисто винні у тому, Чцо сталося з природою?! Так, ми винні всі разом як народ, як частина людства. Винні, насамперед, своєю байдужістю до того, як житимуть (чи виживатимуть?) наші діти й онуки, і яку планету ми їм залишимо у спадок.

 


Загрузка...



Схожі твори: