Головна Головна -> Твори -> Твір: Образ Софії Київської — символ духовного надбання народу

Твір: Образ Софії Київської — символ духовного надбання народу



Багато є чудес на землі, якими пишаються народи – адже це їх історія і культура. І на нашій українській землі є справжнє диво – Софія Київська. Розкинулася вона посеред Києва і дивиться на нашу країну своїми здивованими «очима». Цей собор нагадує нам, що були на нашій землі таланти, здатні своїми руками та багатющою фантазією створити чудову споруду, що стоятиме століттями як пам’ять, як символ духовного надбання українського народу. Жив на землі талановитий майстер Сивоок -так назвав свого героя Павло Загребельний. Така людина була справді, яка встигла спорудити за своє життя величний собор. Була, хоч і забулося її ім’я, хоч і стерла його історія. Не міг же це зробити Ярослав Мудрий своїми руками? Ніби на підкріплення звоїх думок щодо образу майстра Сивоока автор шаходить вірш Б. Брехта і ставить його епіграфом ш свого твору:

  • Хто звів семибрамні Фіви?
  • В книгах стоять імена королів.
  • А хіба королі лупали скелі
  • Й тягали каміння?

Щось близько тридцяти років йшов Сивоок до створення унікального храму шляхами поневірянь і незгод. Але в той же час гартувався його характер, росло відчуття краси, різнобарвності світу. Спочатку пуща, де він жив з дідом Родимом. подарувала йому різномаїття світу. Потім зустрілася йому тітка Звенислава в Радогості, яка відкрила таємницю барв. Саме ця тітка сказала, що в Сивоока «між оком і рукою є те, чого нема ні в кого з людей, а саме цим і визначається той, що може вичарувати з небуття новий світ богів і візерунків». Так, у Сивоока був величезний талант, який він черпав з народних коренів, бо сам був з простих людей. Багато він мандрував у своєму житті. Довелося побувати і ченцем у болгарському монастирі; був і полоненим, і потрапив до Візантії, де працював у константинопольського майстра Агапіта оздоблювачем і будівником храмів. А згодом потрапив до Києва, який давно вже чекав його дива.

«Що є мистецтво? – роздумував Сивоок.- Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я – сопілка в устах свого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені». Сивоок творив. Диво творіння зросло спочатку десь у середині його душі. А він збирав і збирав барви, кольори, змішував фарби трав і моря, неба і землі. щоб оживити навіть камінь, щоб сталося «чудо». І собор ріс як символ краси рідної Батьківщини, ріс, щоб стати пам’ятником народові, його величі і духовної краси. Сивоокові здавалося, що він сам перевтілюється в собор, «зникаючи непомітно, поступово, неуникно». Спостерігаючи за тим, як з небуття з’являється диво, Ярослав Мудрий зробить відкриття: богомаз цього храму схожий на свою землю. Адже у кожній фресці, мозаїці передана її краса, її безмежність і талант. А це невмируще. Хоч і гине Сивоок, проте залишається жити пам’ять про нього, втілена у величній споруді – Софії Київській.

Естафету талановитості, безмежної любові до рідної землі та мистецтва приймають від Сивоока батько й син Отави, що живуть вже у XX столітті. Проте час невладний над духовними надбаннями народу. Гордій Отава перший висловив гіпотезу про існування талановитого майстра Совоока. Довести її взявся його син Борис. Ці люди ладні пожертвувати своїм життям заради збереження культурних цінностей. Гордій Отава зміг вберегти фрески Софії від вивезення до Німеччини, проте сам він гине. Але залишився його син, гідний продовжувач батьківських традицій. А можливо, ще й Сивооковсь-ких? Борис Отава вступає в ідеологічний двобій з псевдовченим Вассеркампфом у Західній Німеччині і – виходить переможцем. Життя продовжується, і продовжує жити величний собор Софії Київської.

Все може знищити час: людину, речі, кохання і ненависть. Навіть непохитні скелі, що, здавалося б, стоятимуть вічно. Навіть стрімкі річки, які віками чарують погляд. Але не можна знищити пам’ять, історію, не можна знищити талант і такі його вит^ вори, як Софія Київська. Адже собор цей, на мій погляд, не просто велична споруда, виготовлена за ескізами архітекторів. Це – символ духовного надбання українського народу. І я гадаю, стоятиме храм вічно, як пам’ять історії, як пам’ять про тих прекрасних людей, що збудували це диво. І можливо, що «через багато віків, коли зазвучать для когось оці старі барви, оживе тоді в них, може, і погляд, і серце Сивоокове, мов у променях сонцетвору…»

Зрозуміли, які бувають на світі дива? А знаєте, що кохання – це теж диво?

 





Схожі твори: