Головна Головна -> Твори -> Розвінчання романтики більшовицької революції та кривавої громадянської війни

Розвінчання романтики більшовицької революції та кривавої громадянської війни



Невже було це так? А може, то примара? Не знаю? Не скажу? І пахне бур’янами, а може, й чебрецем… а по ярках – огні? …огні… …огні… М. Хвильовий. Жовтнева революція… Скільки сподівань, скільки прагнень, скільки таємничих бажань про «тихі озера загірної комуни», скільки романтичної віри в торжество революційних ідеалів. Це був початок нового етапу активної громадської дії, кипучої творчої енергії, могутньої хвилі в розвитку людських, суспільних і національних взаємин… Але наростаюча хвиля громадянської війни, на жаль, поглинає романтику більшовицької революції, залишаючи кровопролиття, братовбивство, безперервні аміни влади, репресії, поширення недовіри і підозри в суспільстві. Звичайно, в такий складний історичний період бурхливих змін нелегко залишатися людиною. Нелегко було і Миколі Хвильовому, який фанатично вірив у революцію, в її ідеали, а потім побачив, що ці ідеали деформовані. Він не поривав з більшовицькою партією, не зрадив революційних ідеалів, але не міг далі закривати очі на те, що діялось в країні від імені партії. Не хотів, не міг роздвоюватися, але постав перед проблемою вибору: «Я – чекіст, але я й людина». У цьому трагічному афоризмі – суть тих суперечностей, що краяли душу письменника. Тих суперечностей, що не дають спокою і головному герою новели «Я (Романтика)», який потрапляє у створену революційними ідеями пастку.

«Бредуть народи, і віки, і сам час», змінюються епохи, на зміну одним поколінням приходять інші, а людина завжди стоїть перед проблемою вибору, бореться зі своїм «хазяїном» – звірячим інстинктом – за право називатися людиною. За це право бореться і главковерх чорного трибуналу комуни. Він служить благородній справі й високій ідеї: його кличе загірна комуна – країна щастя і благодаті для всіх голодних, спраглих і окрадених духом, кличе само безсмертя. Це – у мрії. Проте насправді герой іде в нікуди, спиняється в цілковитій безвиході. Чому? Хто винен у тому страшному злочині, який здійснює герой? Не замислюючись, можна дати відповідь – громадянська війна. Бо вона, як і кожна війна, суперечить самій природі людини з її одвічними прагненнями добра, краси, бо несе кров, страждання, смерть.

  • ? …Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті!

Так, він інсургент, його обов’язок вершити революційний суд, той, хто проти комуни – повинен загинути, бо комуну оточують версальці, тому не може в його душі оселитися співчуття, сумнів «м’ятежного» сина матері Марії. Марії, яка передчуває грозу і розкол внутрішнього «я» справжнього комунара, яка постане перед ним, юним фанатиком комуни, в образі милосердної матері, яка вміє прощати своїм синам роздвоєння душі. «Невже я, солдат революції, ©хиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?» Ні, бо на чатах сто» І рож його душі – «вірний пес революції» – Дегенерат. Не ви падково М. Хвильовий наділяє цього героя таким ім’ям, бо війни калічила людські душі. В тяжкий час випробувань виринали вся мізерність, ницість людська, яка окрім страшного «розстрілять» нічого іншого не знала. Такий за своєю природою і доктор Тагабат, який розстрілює безвинних людей, завдає їм страшних тортур під своє азіатське «ала-ла-ла». Можливо, в цих нелюдських умовах більш людяним залишається Андрюша, який намагається вирватися з цього страшного оточення, хоче втекти на фронт. Це він робить спробу відпустити матір главковерха, це він при масових розстрілах ще блідне, перелякано дивиться, намагається будь-як змінити присуд. Але і у нього, як і у багатьох інших комунарів, був свій сторож – страх опинитися на місці версальців. Всі вони керувалися звірячим інстинктом, як і главковерх чорного трибуналу, всі знаходилися в тваринному екстазі, коли чинили вбивства. Жорстока теза юного фанатика комуни: «Будуть сотні розстрілів» в ім’я наближення «загірної комуни» – виявиться пророчою.

Як же так могло трапитися, що та свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних, чому так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудного сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався морально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір? На жаль, революційне «я» перемагає людське. Якщо замислитися, то як страшно вбивати людей в ім’я кращого майбутнього – за світле завтра. Яке ж воно «світле», якщо все в крові? Герой, що вбиває матір, приречений на загибель. А в безодні тихо вмирав місяць, «з заходу насувалися хмари», які, здається, намагалися скрити «тихі озера загірної комуни».

Так, не існує людини без сумнівів і вагань. Проте, є речі, які не вибирають. Людина, яка проміняла справжні цінності на фальшиві, приречена на забуття, така людина позбавляється людської моралі і навіть найпотаємнішого інстинкту – поважати матір і батька своїх.

 


Загрузка...



Схожі твори: