Головна Головна -> Твори -> Поетика повісті В. Дрозда «Ирій»

Поетика повісті В. Дрозда «Ирій»



Поява повісті В. Дрозда свого часу викликала багато різнопланових відгуків. Одні схвально відгукнулись про повість, інші радили В. Дрозду: «Заховайте й нікому не показуйте, то буде вам гірше». Чим пояснити таке ставлення до однієї з яскравіших химерних повістей нашої літератури? Можливо, тим, що тут немає чіткої меж і між реальним і казково-нереальяим світами, в яких паралельно існує голошиїй герой. Михайло Решето – мрійник із Па куля. Для нього є цілком нормальним по рятування корови Маньки; ту ж корову він повертає додому – жилу і лдорову, тільки трішечки схудлу, бо три дні поштою мандрувала. Цей сільський хлопчисько нічим не поступається пригодам барона Мюнхаузена, або Гулів ера Дж. Світа. Місце дії в повітрі – невига-дане. Там пройшло дитинство письменника.

Автор не намагається подати розлогу оповідь; він зосереджується на принципові «тут і тепер». Особливості повітрі є те, що письменник, взявши за мету розкрити психологію головних героїв, не надає особливого значення описові зовнішності. За жанром – це химерна повість, однак автор наповнив її фантастичними елементами. Сцени польотів, яких дуже багато в «Ирії», більше не викривальні, а ностальгійного планую. Автор часто вдається до гіперболізації, яка є характерною для твору Ф. Рабе «Гаргантюа і Пантагрюель». Особливо яскраво перебільшення виявляється в описі сцен, пов’язаних, із харчуванням: на весілля Михайлових тітки й дядька дядько Денис «перегородив ріку Стрижень, і коли води набігло багато, що й воша могла втопитися, привіз… сто сім возів густого червоного морсового концентрату на сахарині та скинув у річку»; коли тітка Дора й мати Михайла після примирення плачуть, то міські вулиці заливаються потоками сліз; свиноматка, яка поросилася кожного місяця двісті сорока дев’ятьма поросятами.

У повіті багато фразеологізмів, які перекручуються Михайлом і набувають нового змісту: згадка про рака, який, коли свисне, за Михайлом прийде дядько й забере його в омріяний крій. Цікавим є те, що у повісті впродовж описуваних подій змінюється психологія героя. Зустрівшись віч-на-віч з містом він по-іншому ставиться до села. Якщо на початку твору Пакуль для Михайла – болото, з якого треба вирватися, а Ирій – щось недосяжне, високе, то пізніше юнак доходить думки: не Ирій – «країна твого майбутнього, а Пакуль чому? Та тому, що Пакуль – «це країна твого першого слова, першої любові, першої зненависті; Пакуль – це твір Ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся… Пакуль – це ти сам». Цей епізод у повісті можна назвати ключовим. Де б людина не була, її завжди притягує до домівки, душа переповнюється спогадами. Згадайте Роксоляну Назару-ка. Вона не могла фізично повернутися до рідної землі, але думами була завжди там, українські співанки чула в Стамбулі.

Як і кожна химерна повість, «Ирій» за жанром складний і суперечливий твір. Це не вигадка про давно минулі часи, це твір з поглядом у сучасне. Треба все зважити, перш ніж рядки ляжуть на аркуші. Герой повісті з народу, він діда Тараса він дізнається про коріння родини. Воно сягає в часи козаччини. То чому ж у хлопця таке прізвище – Решето. Герой ніби соромиться свого прізвища й шукає йому заміну. Намагається творити псевдонім, наприклад, Стриженський за назвою річки Стрижень. Михайло змінює наголос у прізвище, переносячи його на другий склад і прибираючи закінчення «о». Повість складається з розділів, у назвах яких автор використав метафори: «Зелена корова Манька», «Вознесіння святого Кіндрата» і т. ін.

Своєрідний опис школи в повісті. Вона нагадує будиночок доброї феї: «білий повітряний замок, що міняється, наче марево в степу спечного дня». У творах В. Дрозда фантастика переплітається з містикою. Так, коли Михайло прийшов до актора Кузьми Перебенді, то побачив його у незвичайному вигляді: «в чорній парі і білосніжній сорочці, з темним метеликом на шиї, але ще без обличчя. Там, де мало бути лице Перебенді, сіріло обрамлене густим, хоч і припорошеним сивизною волоссям, схоже на вимок у полі порожнє місце. Місцями оповідь у химерній повісті вивищується до рівня пристрасної патетики: «Присягаюся тобі, мій Пакулю, присягаюся тобі, мій Стрижню, мій Иреє, мій Дніпре, присягаюся тобі, моя рідна земле, тобі майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі», не покладатиму рук, працюватиму що є сили».


Загрузка...



Схожі твори: