Головна Головна -> Твори -> Ліричне осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко

Ліричне осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко



У барвистому вінку української поезії яскравою квіткою цвіте ім’я видатної поетеси Ліни Костенко. Кожний її вірш – це неповторне творіння, досконале поєднання душі й розуму. Поетеса сама окреслила свій життєвий і творчий шлях і невідступно йшла ним:

  • Я вибрала Долю собі сама.
  • І що зі мною не станеться –
  • у мене жодних претензій нема
  • до Долі – моєї обраниці.

Тож обравши собі Долю, рідною сестрою якої була Поезія, а матір’ю – Правда, Ліна Костенко дарувала людям свої вірші, які немов самі народжувались з її схвильованої душі. Теми дуже різноманітні, але їх поєднує цілісність, насиченість, гармонійність. Та головне – це правдивість. Ліна Костенко описує життя з його складностями, цінностями, хвилюваннями і пошуками. Вона намагається знайти істину, зрозуміти свою суть:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю, І, може, це і є моя найвища сутність. Поетеса знає ціну життя, бо її дитинство минуло у воєнні роки:

  • Мій перший вірш написаний в окопі,
  • на тій сипкій од вибухів стіні,
  • коли згубило зорі в гороскопі
  • моє дитинство, вбите на війні.

І після війни смерть страшною примарою ходила по землі та знаходила свої жертви. У «Пасторалі XX сторіччя» Ліна Костенко з жахом і великим болем розповідає про трьох пастушків, які загинули через залишену війною гранату. Душа німіє, коли читаєш страшні рядки:

  • І несли їх діди, яким не хотілося жити.
  • Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
  • І кричала та мати:
  • «Хоч личко його покажіть!»

Личка вже не було. Тож людина для Ліни Костенко – найвища цінність. Але кожна людина повинна завоювати право так зватися. Не марнувати і не бруднити життя.

 

Єдине, що від нас іще залежить, – принаймні вік прожити, як належить. нації, дає читачеві можливість дійти висновку, що народ без історичної пам’яті – це не народ. Драматург порушив гостру на той час проблему самосвідомості українців. Його хвилювало одвічне питання: бути чи не бути українській нації. Малорос, що змінює українське прізвище на російське для успіху в службовій кар’єрі, шовіністка тьотя Мотя, український націоналіст дядько Тарас, схиблений на українськості Мокій відтворюють об’єктивну картину українізації, що веде до закріплення рабського малоросійства. Майже половина українських селян загинула під час голодомору 1932-1933 років. Правий був і дядько Тарас. Небачений геноцид 30-х повністю знищив національно свідому інтелігенцію України.

 

У творі присутні дві групи персонажів, які протистоять одна одній. Першу становлять такі персонажі: Мина Мазайло, його дружина Килина Тро-химівна, донька Рина, Баранова-Козино, тьотя Мотя, українка, яка нині живе в Курську. До другої групи належать Мокій, дядько Тарас, Розсоха. Автор окреслює і третій табір – це комсомольці. У творі присутні яскраві негативні типи розмаїтого ансамблю міщанства, які автор підносить до соціальної символіки доби. Так, Мина Мазайло – символ національного нігілізму, манкуртства, огидного й потворного. Мотрона Розторгуєва – сатиричний тип, що яскраво уособлює російський великодержавний шовінізм. Дядько Тарас – тип українського лженаціоналіста. Відомий український літературознавець Ю. Лавріненко зазначає: «Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру».

 

 


Загрузка...



Схожі твори: