Головна Головна -> Твори -> Київське диво, або Як написати твір за романом Павла Загребельного «Диво»

Київське диво, або Як написати твір за романом Павла Загребельного «Диво»



Ви знаєте, що кожного дня в світі відбувається якесь «диво»: то «Титанік» затоне, то щезнуть у Бермудському трикутнику кораблі, то літак ні з того, зі з сього підірветься, то снігова людина з’явиться зеред очима… Словом, не світ, а Країна Чудес. Та не тільки у наш час відбуваються дива. Чи не диво, наприклад, те, що під час правління Ярослава Мудрого виросла серед Києва Софія Київська – велич-іий собор. Про це диво розповів в своєму романі Іавло Загребельний. І головним його, наскрізним ібразом виступала вона, Софія Київська – мистець-сий витвір, що справді належав і XI століттю, і такою ж мірою століттю XX – незвичайне диво, що ніколи не кінчається й не переводиться», диво вічне. А з другого боку – професор, історик Гордій Отава, що присвятив усе своє життя вивченню фресок Софії Київської, розкриттю їхньої таємниці. Під час окупації Києва фашистами вчений гідно й мужньо йде на смерть, аби не дати ворогам пограбувати мистецькі цінності свого народу. І, нарешті, син професора Отави Борис, який в наш час вперто й самозречено наслідує батька, не дозволяючи собі ні на йоту відступити від того, що для батька стало справою всього життя.

Доля Сивоока розкривається від дитинства героя й до смерті. Можливо, цієї людини насправді не було. Але був хтось інший, хто збудував величну Софію Київську – не сам же Ярослав Мудрий тягав каміння? Сивоок міг існувати, існував, і подарував своєму народові дивовижний собор. У творі необхідно показати, як народжувався в Сивоокові митець, через що він пройшов, чому навчився до того, як передати всю свою майстерність, всю свою душевну красу, своє «я» величній споруді. Язичницький світогляд Сивоока, його бунтування проти хрестів, що нагло вдерлися в життя й спричинили смерть діду Родиму, збентежений настрій після прийняття хрещення («радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалася, як найтяжча, мабуть, неволя») дали поштовх зануритися в справу оздоблення книг і писання ікон (до цього ж Сивоок, ще навчаючись у діда Родима, ліпив тільки поганських богів).

Понад тридцять років йшов Совоок гірким шляхом пізнання істини й майстерності. І лише незадовго до загибелі відкрив для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені». Сивоок не відділяв себе від народу, почував себе його часточкою. В язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», Сивоока вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі… Ось чому пізніше, в Константинополі, вже спробувавши в Радогості та болгарському монастирі «вичаровувати з небуття новий світ», він шукав у барві не бога, а людину. Тому і працював тільки для людей. І ось нарешті почалося народжуватися диво не в казці, де махнув чарівною паличкою – воно й з’явилося. Воно народжувалося у важкому труді, який поєднався з талантом мислити і думати барвами.

Задум Сивоока виникає поступово, наче викорінюється з хаосу, але не покидає меж реальності. Бунтуючи проти усталених приписів, за якими композиція і точно визначені кольори належать лише церкві, він «… ходив понад берегом моря, підсвідомо визбирував нові відтіння зеленого, синього, голубого, марилася йому барва трав’яниста, хоч жодної травинки не було серед каміння, висвічувалося з предвечірніх глибин моря лазуровість, холодна зе-леність патини і м’яких мохів виникала на зміну сірокамінній барві, що затоплювала острів, ніби м’який дим; він відчував у собі дивне могуття; ось, зібравши усі барви моря і неба, він вихлопне їх на вознесений над островом камінь, і камінь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у зелене дерево, станеться чудо, якого не зміг доконати сам Всевишній у день творіння, – така сила художника».

У творі треба передати, що, приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумав щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів, це був «…образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…» Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни мистець вимірював усе життя. І Сивоок «заганяє» себе всього у собор: «Було в Сивоока відчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тіла, кожною жилкою, умирає думкою, прагненням, надіями. Собор здіймався вище й вище… і Сивоок ніяк не вмів позбутися жахливого враження, ніби оті камені й плінфи, ніби ота рожева цем’янка… – то частки його власного єства, ніби перевтілюється він у цю споруду, сам зникаючи непомітно, поступово, неуникно». Коли ж будування підходило до кінця, ця людина відчула «друге дихання». Сивоок гине за свою кохану, але продовжує жити його творіння.

Треба розповісти і про своєрідну естафету століть, яку продовжує XX століття. І знов-таки, всі персонажі пов’язані тут із собором. Шпурре за велінням СС хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Але Гордій Отава, створивши «власний фронт проти фашизму», перешкоджає йому, хоч і гине. Борис Отава продовжує справу батька, зокрема вступає в ідеологічний двобій із «ученим» Вассеркампфом у Західній Німеччині. Батько й син Отави – це люди з нероздільною відданістю головній душевній пристрасті – вивченню славного минулого нашого народу. Вони приймають естафету Сивоока і гідно несуть її до кінця, щоб залишилося жити це диво – Софія Київська. У творі ви повинні узагальнити думку про невмирущість талантів, а значить, і вічне життя народу, який народжує такі таланти. Це слід відзначити або у вступі, або у висновку. І, звичайно, свої думки: чим більше їх – тим краще. Для вас теж, бо ви вчитеся мислити.


Загрузка...



Схожі твори: