Головна Головна -> Твори -> Я зрікся мрій. Борис Дмитрович Грінченко

Я зрікся мрій. Борис Дмитрович Грінченко



Б. Грінченко сказав в одному з своїх віршів: «Я зрікся мрій. Поважний і спокійний, Собі сказав: мені не треба їх. Повинність – ось той владар добродійний, Що збереже мене від мук і лих»… Наполегливо доводить автор, що літератор здатен запалювати себе на працю щодня, систематично, а не напливами, розглядає натхнення не як «божественний дар», а як властивість мозку, невід’ємну від титанічної праці… Заповзятий до праці, людина повинності, котра не мислить свого життя інакше, справжній універсаліст  – такі характеристики давали ті, хто знав письменника. Вдумаймося бодай у поетично виражений і водночас, може, найточніший висновок, до якого прийшов М. Чернявськии: Грінченко, за його словами, «більше працював, ніж жив». Праця була для письменника синонімом життя. Як сказав про нього на похоронах М. Лисенко, «таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».

Унікальнимх прикладом майже надлюдської працьовитості може служити Іван Франко, але й він неодноразово висловлював подив тим, як широко розгорнув Б. Грінченко свою літературно-громадську діяльність та яку невтомність при цьому ниявив. Обравши собі замолоду долю «робітника без відпочинку», Борис Дмитрович за свій короткий вік написав дуже багато художніх, наукових, публіцистичних творів, з яких надруковано лише частину. Дитячі літа Бориса Дмитровича Грінченка пройшли на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту Харківської губернії, де він народився 9 грудня 1863 року, а також на хуторі Кути (Долбино) тієї ж губернії, куди родина переїхала у середині 70-х років. Перед нами ненроста загадка: як міг він, син відставного штабс-капітана, дворянина, у власності якого було кілька десятин землі та водяний млин, так рано перейнятися турботами простого люду та зрозуміти свою з ним спільність? Батько Бориса спрямовував сина виключно на «панську» стезю – наполегливо силкувався запроваджувати «панське» життя в домі (дарма, що й сам не цурався простої роботи…). Він категорично заказував дітям вживати «мужицьке наріччя». Як свого часу й у батька С. Руданського, вимога тут була принципова: розмовляти виключно «по-благородному». Навряд чи додавало демократизму і виховання з боку матері – Поліксенії Миколаївни, дочки полковника Ліхтарьова (походила з російської сім’ї).

Борис навчився читати років п’яти. Він потім назве своїми «першими вчителями літературними» В. Скотта, Дж. Байро-на, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова… Ледь навчившись читати, хлопець починає і власну літературну працю… Розпочав малий Грінченко «шести років з віршів», а невдовзі взявся до «видання на своєму хуторі кількох журналів», вміщуючи в них також «оповідання», «наукові розвідки», твори інших жанрів, якими докучав, крім членів своєї сім’ї, також дідові Андрієві – старому пічникові, що жив у Грінчен-ків з своєю сліпою бабою Галькою. Що ж стосується усвідомлення юнаком своєї національної приналежності, то цьому процесові сприяли, в першу чергу, постійні й близькі його контакти з простими селянами. Всупереч батьковій забороні, вже змалку Грінченко знав їхню мову, знайомий був зі світом народної поетичної творчості та обрядовості. Ось чому рядки прочитаного ним на тринадцятому році «Кобзаря» Т. Шевченка лягли вже на попередньо підготовлену для його засвоєння душу, хоч враження від цієї книжки можна було порівняти хіба що з потужним електричним розрядом… З того часу для майбутнього письменника «Кобзар» став його особистим «євангелієм» (так він і підкреслив в автобіографії), а сам Шевченко «зробивсь мені і до сього дня зостається пророком». Саме завдяки Шевченкові він «у 13 років зробився тим, чим єсть».

Під впливом Шевченкового слова Б. Грінченко, як, до речі, й десятки інших літераторів, став писати по-українськи… Для товаришів-школярів він починає тепер «видавати», крім російського, також український журнал. Вірші, повісті, драми, критичні розвідки, навіть складав «словар український» – такою різноманітною була літературна «всячина», що нею захопився юний автор. Звернімо увагу, що вибухає це захоплення якраз і в 1876 році, пам’ятному для українського письменства лиховісним Емським циркуляром. Школярська аудиторія, на інтерес якої випробовував свою початківську творчість Б. Грінченко, зазнаючи натомість «чимало глузування, а часом і кари», складалася з учнів Харківської реальної середньої школи. Тут, починаючи з одинадцяти років, і вчився майбутній літератор, причому доля розпорядилася так, що етав цей навчальний заклад єдиним, куди міг потрапити спраглий до знань юнак. І цю школу Б. Грінченкові не випало закінчити: на п’ятому році навчання він бувз неабияким «шумом» виключений з неї і припроваджений до в’язниці. «Совершенмо под гилиш освободителей», як згадував його батько, потрапив п’ятнадцятирічний Б. Грінченко. Виявлялася його революційна діяльність в читанні і розповсюдженні забороненої політичної літератури… У харківській в’язниці перебував півтора місяці.

Відомо, якими фатальними наслідками обернулося це ув’язнення в подальшій долі Б. Грінченка: віднині він позбавлявся права здобути не то вищу, ай середню освіту; з цього часу й до кінця життя потрапив під недремне жандармське око; тяжкі тюремні умови спричинили невиліковну хворобу – сухоти, яка, зрештою, і вкоротила йому віку. Любов до рідного краю і народу роагорілася в Грінченковому серці з такою силою, що заради їх добра і слави він пішов ои на будь-який найнебезпечніший крок, аби… аби лише хоч на крихту був упевнений, що то принесе користь. Треба працювати для народу, освічувати його соціально й національно, будити п ньому самосвідомість, нести «світло в темні хати». Склавши екстерном іспити на звання народного учителя, В. Грінченко домігся того, що в листопаді 1881 року його було «якимсь чудом пущено вчителем на село». Віднині саме з педагогічною нивою і пов’язав він свої народолюбні плажзс, віддавиш їй, за винятком 1886-1887 років, коли працював аамеьжіш статистом Херсонської губернської управи, понад десять років Миття. Через переслідування за демократичні погляди перші три роки Грінченко мусив змінити три школи в ріошх се-лпх. Довший час вдалося затриматися лише в с. ОлежеШжа, де пін з осені 1887 по вересень 1893 року вчителював у приватній школі.

Знайдемо у доробку Б. Грінченка роздуми про оеобяетість народного вчителя та його взаємини з учнями, різного роду методичні рекомендації, складені ним «Українську граматику до науки читання й писання» та читанку «Рідне слово». Пише й художні твори. І. Франко підтримав молодого письгеаикика: друкував його твори в журналах і збірках, які видавав у Львові. Початок нового періоду в житті і творчості Б. ГрЬвгченка абігся з черговими пошуками ним свого пристановища. Ще в січні 1884 року, одружуючись з М. Загірною1, він ткав їй, ЩО змушений кидати її «в життя важкої праці, в життя бійки аа щоденний шматок хліба». Врешті-решт, черговим місцем, до якого прибився В. Грінченко, виявився Чернігів, де з початку 1894 року вія зайняв посаду діловода оціночної комісії губернського зенюгаа, а з 1898-го – секретаря земської управи. Так почалася для письменника нова «неволя канцелярська», що змушувала його витрачати хист на підрахунки і переписування паперів. Відомо, що невдовзі по приїзді до Чернігова квеьшжник став в очах губернських властей небезпечною особою. Довелося и нсьменникові зазнати й жандармських обшуків. Інкримімува-}ІСвяг йому не що інше, як українська діяльність: мовляв, пише твори українською мовою, по-українському виховує дочку, має зв’язки з небезпечними особами (зокрема, засланими до Сибіру та з галичанами), видає по-українськи кшшеші для народного читання… Привертає, зокрема, увагу дедалі зростаюча тривога жандармерії з приводу зміцнення стосунків з М. Коцюбинським. Так само викликало стурбованість те, що він сидів в управі за одним столом з В. Самійленком. Жандармерія напала на слід Чернігівської української громади, яка надавала грошову допомогу радикальним виданням Галичини, виступала проти цензурної заборони українських видань і тяжкого стану українського театру тощо. Активну участь у роботі громади брали Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Загірня. Грін-ченко здійснив неможливе в ті часи – заснував видавництво, в якому друкував народноосвітні книжки про різні явища природи, інші країни, досягнення техніки тощо. Ним було видано і ряд художніх творів українських письменників. І. Франко схильний був вважати, що організація Б. Грінченком чернігівського видавництва є «найважнішою його заслугою». Велику роботу разом з дружиною Борис Дмитрович провів по впорядкуванню знаменитої колекції відомого збирача української старовини В. Тарновського, в якій були й речі, що належали Т. Шевченкові.


Загрузка...



Схожі твори: