Головна Головна -> Твори -> Юрій Яновський (1902-1954)

Юрій Яновський (1902-1954)



Народився Юрій Іванович Яновський 27 серпня 1902 р. в селі Не-чаївка Кіровоградської області. Дитячі літа, проведені в середовищі хліборобів-степовиків, дали майбутньому письменникові дуже багато. Тут він одержав перші уроки праці коло землі, коло дерева й розпеченого в сільській кузні заліза, тут його душа причастилася фольклорними скарбами рідного народу. Навчався в Єлисаветградському реальному училищі (1911-1919) і в Київському політехнічому інституті (1922-1924), а також служив у різних єлисаветградських канцеляріях в останні роки громадянської війни. 1928 р. вийшла у світ його поетична збірка «Прекрасна Ут», для якої характерною була романтична піднесеність образу, прагнення побачити реальну дійсність крізь призму історичних легенд. Одночасно пробує свої сили і в прозі, з’являються дві збірки його новел «Мамуто-ві бивні» (1925) та «Кров землі» (1927). Деякий час Ю. Яновський працював редактором на Одеській кінофабриці, ^написав серію нарисів про тогочасних українських кіномитців («Голлівуд на березі Чорного моря» (1930)). У 1928 р. з’являється його роман  «Майстер корабля», а в 1930 р. – роман  «Чотири шаблі» – схвильована епічна розповідь про національно-визвольну боротьбу українського народу в період іноземної інтервенції та громадянської війни. Трагедія братовбивчої громадянської війни розкривається також і в романі «Вершники» (1935).

Помер Юрій Яновський 25 лютого 1954 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Михайло Наєнко Юрій Яновський. Юрія Яновського не легко порівнювати з кимось із творців української літератури XX ст. Він, як мало хто, закроєний був на високе місце в царині художнього слова і, як мало хто, зупинився на найближчих підступах до нього. […] Прозаїків з такою художньою енергією, як була вона в Яновського, світова література XX ст. знає не більше двох десятків. Серед найвідоміших у нас імен постають у пам’яті Хемінгуей і Ремарк, Апдайк і Айтматов, Маркес і Матевосян, Гончар і… Всі вони, здається, повністю розкрилися перед людством найголовнішими гранями своїх талантів, а Яновський, маючи такі ж, як і в них, художні потенції, лише виявив цілковиту готовність зробити це. Перешкодило розп’яття на ґратах нормативної, соц-реалістичної псевдоестетики, і тому, кажучи словами П. Тичини, письменник не дійшов свого зросту і сили. Опинитися в прямому розумінні «по той бік» цих ґрат йому не дала, мабуть, звичайна, випадковість, але й утриматись якнайдалі від них «з цього боку»… Не вистачило, мабуть, суто людських фізичних зусиль. Хворобливе здоров’я змушувало письменника півдесятка разів лягати на операційний стіл, а померти йому судилося від сердечного нападу після хвилювань у зв’язку з успішною прем’єрою в 1954 р. п’єси «Дочка прокурора». Історія повторюється: подібна смерть здолала свого часу великого Софокла, коли його в черговий раз було визнано переможцем серед драматургів на щорічному святі Великих Діонісіїв…

Народжений українським степом, який південною своєю межею зливається з найсинішим у світі Чорним морем, Ю. Яновський одержав від природи типове, сказати б, романтичне світовідчуття. Було в ньому щось і від генетичного кореня славетного романтика Миколи Гоголя (батько його, як відомо, мав подвійне прізвище: Гоголь-Яновський), але в самому узголів’ї таланту вияскравлювалася саме ця стихія: степ у єднанні з морем. Вона вела його до натхненно патетичних, подекуди ще не догранених строф поетичної збірки «Прекрасна Ут» (1928), нею пройняті початківські новели автора, що входили до книжок  «Кров землі» (1927), але найбільшою мірою вона читачеві дивовижні потенції свого романтичного таланту, але зробити після них ще один, найголовніший свій мистецький крок йому не вдалося. Наступні (після 1935 р.) майже двадцять літ творчості (як пише Ю. Лавріненко) були для Яновського роками безплідних катувань його приборканої музи. Це катування супроводжувалося завжди надто пильною увагою до кожного твору письменника офіційної критики, яка в спілкуванні з ним (за його словами) орудувала не розумом і серцем, а телеграфними стовпами.

На якийсь час влада виявилася «милосердною» до письменника: його удостоєно було похованням на престижному в Києві Байковому кладовищі. Щоправда, спочатку десь у глухому закутку його, а коли в кінці 50-х років під час візиту до Києва черговому партійному вождеві Хрущову захотілося покласти квіти на могилу письменника (вони особисто були знайомі з часів війни), то та могила за одну ніч була перенесена київськими служками більшовизму на центральну алею кладовища. Не буде ж вождь нести квіти в якісь там цвинтарні закутки, подумали вони, і в такий спосіб перемогла справедливість: Яновський зайняв своє посмертне місце поруч із найвидатнішими постатями національної культури.

А був же він серед них і за життя. Насамперед як автор «Майстра корабля», «Чотирьох шабель» і «Вершників». У «Майстрі корабля» молодому Яновському на «морському матеріалі», на життєвих буднях першої фаланги задивлених у море українських кіномитців вдалося витворити великий «інший смисл» людського буття, вдалося, як і англійському письменнику Конраду чи російському Гріну, оспівати загадковість життєвих морів, незбагненну таїну сучасності й майбутнього, поривання людини до гармонійності й життєвої істини. Деяка розмитість цих ідей у наступному романі письменника «Чотири шаблі» здобула виняткову конкретизацію і «прив’язаність» до української історії, до української ментальності. Герої «Чотирьох шабель» – це відроджені в нових умовах лицарі козацького степу, які на пергаментах української революції гострими шаблями виписували героїку нашої історії, здобували ту святу волю і правду, котра триста літ текла під землею в нашого північного завойовника. Для цензорів з тієї півночі, які в радянські часи спорядилися в криваві тоги більшовицьких святош, письменник «натикав» у романі і військових червоних прапорців («червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря»), і ознак трудового пожовтневого «ентузіазму» (останні три частини роману), але для «нормального» читача було зрозуміло, що «Чотири шаблі» – це твір про українське і загальнолюдське жадання волі, сага про українську невпокореність. […]

У романтичному творі суттєве полягає […] в крайніх часом контрастно зіставлених виявах ідеї. Яновському (і його романові теж) достатньо того, що один з головних героїв твору Галат веде своїх партизанів у бій «за бідних людей і за правду», що Остюк»домагається залізної дисципліни в армії, що Марченка за самосуди й мародерство віддано під суд трибуналу, що Шахая надихає в житті лиш одна ідея – «боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція». В цих останніх словах чи не найточніше розкрито зміст ідеї роману: боротися за людську гідність навіть тоді, коли вороги обступили тебе з усіх чотирьох кінців світу.

В трьох останніх піснях роману бачимо його героїв при роботі за мирних умов: у п’ятій – Остюк виконує за рубежем дипломатичну місію; у шостій – Остюк і Марченко опиняються вже в нетрях тайги, а в сьомій усі разом працюють у донецькій шахті. Логічність «мирних картин» у романі полягала в тому, що такі діяльні натури, як Шахай, Галат, Остюк і Марченко, в порево-люційний час неминуче почувалися б (як пізніше герої Хемін-гуея чи Ремарка) «втраченим поколінням» (на тлі непевних і тривожних більшовицьких буднів їм маряться виблиски шабель, а Остюк уві сні влітає зі своєю кіннотою навіть… у Париж), а з іншого боку, автор прагнув показати, що за людську гідність (головна ідея твору!) можна боротися і в мирних умовах. Знайти найкращу форму для втілення такого задуму і поєднати його з художньою логікою перших чотирьох пісень роману Яновському, на жаль, не зовсім удалося. Це був суто художній прорахунок автора, який, однак, не зруйнував остаточно провідні думки твору про загальнолюдське жадання волі, про українську невпокореність і високу людську гідність. На тому етапі історії, який зобразив Яновський у романі, все це розбивалось об стіну перефарбованих «визволителів» з Москви та Петербурга, і збентежений письменник змушений був усього лише зафіксувати таку ситуацію в надзвичайно драматичному образі бригантини, яку поглинула невблаганна морська стихія: «Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її».





Схожі твори: