Головна Головна -> Твори -> Оцінки творчості Чехова його сучасниками

Оцінки творчості Чехова його сучасниками



Шлях Чехова до світового визнання, до справжнього розуміння його величі, художнього новаторства, своєрідності стилю, глибини психологізму, гуманістичної наснаги його творів був непростим. Сучасники і співвітчизники спочатку вважали його гумористом, одним з популярних в 70 – 80-х роках численних авторів веселих оповіданнячок, анекдотичних сценок, замальовок з типовими кумедними постатями російських обивателів, яких легко впізнати, посміятись над ними й забути. Попервах так воно і було. Гуморист-початківець вигадав собі багато псевдонімів – смішних, дивних, химерних. Та найчастіше він підписував свої гуморески “Антоша Чехонте”. І тривалий час маска веселуна Антоші Чехонте здавалася багатьом його єдиним й істинним обличчям. У цьому початок творчого шляху російського прозаїка нагадував перші кроки в літературі великого американця Марка Твена, якого читачі теж вважали кимось на зразок національного жарті-вника-блазня. В обох випадках лише поступово з-за маски з широкою усмішкою стало прозирати справжнє обличчя – вдумливе, співчутливе, мудре, сумне. Багатьох серйозний Чехов (як і серйозний Твен) розчаровував. Його почали називати описувачем життєвої нудоти, сірих буднів і сірих, нецікавих людей. Демократична й ліберальна критика дорікали йому, що він надто похмуро й відсторонено, байдуже дивиться на світ, не дарує своїми творами читачеві віри і надії, не створює постатей, сповнених енергії, активних, сильних, бойовитих. Його навіть називали песимістом і мізантропом.

І що здається тепер вельми дивним, порівнюючи Чехова з іншими літераторами, його сучасниками, вважали цих давно вже забутих, а колись модних авторів значнішими, цікавішими, ніж творець “Нудної історії” (1889) або “Мого життя” (1896) чи “Архієрея” (1902). Така короткозорість критики – факт в історії літератури непоодинокий, відомо ж бо, що “лице до лиця впритул не роздивитися, велике бачиться лише на відстані”. Хто тепер перечитує Миколу Потапенка, ефектного, популярного російського прозаїка, однолітка Чехова, або його старшого сучасника – напрочуд плідного автора “суспільних” романів Петра Боборикіиа, чи не менш активних у красному письменстві й драматургії братів Володимира і Василя Немировичів-Данченків?!

Час всіх розставив на заслужені ними місця. І хоча Володимир Іванович Немирович-Данченко, соратник Костянтина Станіславського у створенні і керівництві уславленим Художнім театром, написав у кілька разів більше п’єс, ніж той, чиє ім’я тепер носить цей театр, на десятках сцен світу грають п’єси автора “Вишневого саду”, а не Володимира Івановича. У нього, як і у Чехова, був твір із схожою назвою -роман “В степу” (1898), у Чехова -”Степ” (1888); та читацький загал знає лише цю, поетичну, ніжну, сповнену степових ароматів чеховську повість, де світ природи і людей постає побачений чистими наївними очима дитини у всій своїй красі та складності.

Однак найчутливіші, наділені тонким смаком та емоційністю сучасники Чехова, найавторитетніші письменники і критики вже з середини 80-х відчули незвичність і силу художнього таланту ще зовсім молодого прозаїка. Відомий літератор старшого покоління Дмитро Григорович, якого Антон Павлович дуже шанував, написав йому листа з такими словами: ”

  • …у Вас справжній талант, – талант, який висуває Вас далеко з кола літераторів нового покоління… Ви, я переконаний, покликані до того, щоб написати кілька чудових, істинно художніх творів. Ви вчините великий моральний гріх, якщо не виправдаєте цих очікувань” (березень 1886 р.).

Володимир Короленко захоплювався психологізмом таких чеховських творів, як “Смерть чиновника”, спостереженнями надлюдською вдачею і поезією повісті “Степ”. Максим Горький вважав “Дочку Альб-іона” зовсім не смішним, а морально значним і глибоким твором. Лев Миколайович Толстой говорив: “Зловмисник” – чудове оповідання… Я його читав, мабуть, сто разів”. Він же висловлював захоплення такими творами, як “Туга” або “Ванька”, називав їх кращими у Чехова. Саме Толстой, найвидатніший письменник Росії, відчув оригінальність, новаторство манери Чехова, якого, як він вважав, “навіть порівнювати не можна з колишніми письменниками – з Тургенєвим, Достоєвським або зі мною… манера якась незвична, як у імпресіоністів. Бачиш, людина без будь-якого зусилля накидає якісь яскраві барви, які йому зустрічаються, і жодного відношення, як здається, нема між всіма

цими яскравими плямами, але загалом враження чудове”. Формальне оновлення російської прози в творах автора “Степу” помічали численні знавці, а багатьох при цьому хвилювала до глибини душі й проста правда людських почуттів у таких оповіданнях, як, скажімо, “Туга”, і вони намагалися зрозуміти таємницю впливу прози Чехова на читача. Досить відома авторка-сучасниця Чехова Лідія Авілова згадувала своє враження від короткого твору “Туга”:

  • “Як-я плакала над Йоною, який ділився своїм горем із власною шкапою, бо більше ніхто не бажав його слухати. А у нього помер син. Лише один син у нього був і – помер. І нікому це не було цікаво. Чому ж тепер, коли Чехов це написав, всім стало цікаво, і всі читали, і багато хто плакав?”

По-жіночому чутлива письменниця відзначила одну дуже важливу особливість чеховського таланту- без сентиментальності, сльозливості й пафосу, дуже просто, у спокійній, тихій манері розповісти про людську долю, людську самотність, людські почуття й страждання так, що у читача стискається серце і на очі справді навертаються сльози, й навіть у чоловіків перехоплює дихання. Це можна було б назвати особливим письменницьким вмінням – за окремим звичним фактом побачити загальнолюдське, в індивідуальному щоденному житті з його радощами, тривогами, горем розкрити вічне, екзистенційні глибини, тобто сутнісні, життєві проблеми людської особистості, які стають зрозумілі кожному, промовляють до кожного, наділеного розумом і серцем. Мала проза письменника має чудову властивість виходити за межі кількох сторінок окремого випадку, сценки, монологу, епізоду, безмежно розширюючи закладений в них гуманістичний зміст. Про це дуже точно писав знаменитий художник Ілля Рєпін у своєму листі до Антона Павловича з приводу оповідання “Палата № 6″: “Яка страшна сила вражень підіймається з цієї речі! Навіть просто незрозуміло, як з такого простого, невигадливого, зовсім навіть бідного за змістом оповідання виростає наприкінці така невідпорна, глибока і колосальна ідея людства!!”

 


Загрузка...



Схожі твори: