Головна Головна -> Твори -> Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов)

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов)



Народився Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер це місто Сумської області). Вчився в початковій школі, в Богодухівській гімназії. Систематична освіта закінчилася п’ятьма класами. Але самотужки майбутній письменник зміг здобути ґрунтовні знання, блискучу ерудицію, добре знав як українську, так і світову літературу. 1916 р. був змушений іти до війська. В окопах Першої світової війни усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. 1918 р. воював у повстанському загоні, що діяв на Богодухівщині. Брав участь в антигетьманському повстанні, у боях з денікінцями. Повстанці повертають зброю проти петлюрівців і переходять на бік червоних військ. З квітня 1919 р. М. Фітільов уже член КП(б)У.

У 1921 р. з’являється окремим виданням поема «В електричний вік» та збірка поезій «Молодість». Пізніше Хвильовий стає одним із ініціаторів створення ВАПЛІТЕ. Із посилення партійного тиску на культурні процеси все гостріше відчувалася погреба наголосити на самобутності української культури, осмислити шляхи мистецького й літературного розвитку. Стаття М. Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян», опублікована ЗО квітня 1925 р. у «Культурі і побуті», фактично започаткувала літературну дискусію 1925-1928 рр. Упродовж 1925-1926 рр. з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Після публікації першої частини роману «Вальдшнепи» перестає виходити журнал «Вапліте», а відтак припиняє своє існування й сама організація. Хвильовий змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Ці документи дають уявлення, в які лещата був загнаний письменник. Від Хвильового вимагали каяття, він мусив зректися всіх своїх колишніх ідей. Для нього вже були ясними жахливі помилки й збочення в національній політиці, він здогадувався, що голод в Україні свідомо організований. Залишивши передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки, він застрелився. Постріл 13 травня 1933 р. був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років.

Валерій Шевчук Драма Миколи Хвильового. Такий він уже був: віхами свого життя виміряв епоху. Коли мав 21 – почалася війна, яка в 1916 р. захопила і його, щоб не відпустити до кінця днів. Спершу надихала національна революція, і він став її прихильником, але потім опинився серед червоних, повіривши у світову байку про оновлення світу. Провінціал із села Тростянець на Охтирщині перший свій вірш «Я тепер покохав город» надрукував 1919 р., овіяв себе революційною романтикою, мріяв про «сині далі» і, може, спершу й не відчував у романтичному збудженні, що ті «сині далі» – не осяяний сонцем битий шлях, а та широка дорога, про яку сказано в Біблії, що веде в царство диявола, а самі «сині далі» – фата моргана. Вірив у сильну людину – ідеал романтичної літератури, але чи думав спершу, що така сильна людина швидко переростає у вбивцю і ката? Тридцятирічним друкує свої «Сині етюди», що втримують у собі ще поетику «синіх далей», але наступного року (1924) видає вже «Осінь», тобто від його «синіх далей* повіяло тліном. Вигадує якийсь розмитий, абстрактний азійський ренесанс, а водночас проголошує повернення до Європи. Вірить у революцію як духовне оновлення, але здригається з жаху, що принесла його народу і світу та ж таки революція, котра швидко почала зігнивати в собі. Кінчає з життям, коли його народ мільйонами вимирає в жахливому геноциді, а у своє сторіччя приходить до нас, у нову збурену епоху. «Істинно Хвильовий, – писав про нього Володимир Коряк, – сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і суворий, а часом ніжний і сором’язливий, химерний характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник». А другий його сучасник В. Юринець писав: «Звичайно бачать пружину його творчості в розчаруванні явищами нашого будівництва після великої епохи громадянської війни». Чи так це? Очевидно, так. Хвильового називають романтиком, але чи романтик той, основна тема творчості якого – смерть романтизму? Його називають творцем азіатського ренесансу, але про який ренесанс може йти мова, коли в щойно народженому світі, ідеології, новому житті автор бачить тлінь і відчуває осінь? Зрештою, чи були новими ідеї Хвильового в його боротьбі з нашим’просвітянським хуторянством? Теж ні, він тут повторює думки, що т,ак пристрасно проголошували в «Українській хаті» неоромантики, а перед ними М. Коцюбинський та Леся Українка. До речі, останні обоє застерігали світ про прихід апокаліптичного звіра в наше життя. Згадаймо монологи Касандри, згадаймо «Невідомого» М. Коцюбинського, того невідомого, що забув свій народ, матір, узяв нагана і заполонився чорною пристрастю вбивства. Аза ним, пам’ятаєте, – тінь матері. Чи не це саме в новелі «Я»? Це саме й не те. В Коцюбинського Невідомий тільки вкладає в ки-^ шеню револьвера і йде на індивідуальний акт убивства, а в новелі Хвильового він розстрілює пачками. Хвильовий був ніби мрійник-утопіст, що бажав вірити в епоху відродження свого народу, але ще більше він був розламана душа, вимріяні ідеали якої мусили постійно зіштовхуватися із отрутою грубої страшної дійсності, цинічної за своєю суттю, яка жах своєї екзистенції обтуляла на позір світлими ідеалами. І вони попри все письменника таки заполонили, але невдовзі він побачив, як пише дослідник О. Ган, «що щедро видавані на мітингах 1917-1919 рр. векселі ніхто не оплачував».

Отже, головна драма цього великого письменника й була ота кричуща суперечність, безнадійна конфронтація між тим, що хочеться, і тим, що є насправді, між романтичним мрійником і житейським брудом та смітником. Згадаймо візію зі сну в його «Арабесках», отого пацюка, якого авторське «я» хотіло забити, натомість після «мого удару пацюк ріс, ставав розміром у болонку і пішов на задніх лапах, а на голові його я бачу череп» – дивовижне передбачення необорності житейського бруду, котрий виріс потім до кошмарів тридцятих років. Ось вона, драма Миколи Хвильового, адже він тому пацюкові із черепом на голові пішов на службу, повіривши, що пацюк той і є нова людина і що саме ця людина збудує новий світ. Щиро й чесно воював за ту нову людину і той новий світ, а виявляється, що стріляв-таки у власну матір, символічно, звичайно. Воював із рідною заско-рузлістю та хуторянством, не добачаючи водночас, що ті були, певним чином, самооборончим щитом, аби зберегти в національному «я» свої вічні цінності, отож безоглядно виплескував, на радість пацюкові, із брудною водою й дитя. Натомість діставав те, що мав – порожнє, розбите корито. На жаль, був супротивний великій ідеї Григорія Сковороди, що щастя не треба шукати за морями і в чужих землях («сині далі»), бо не там воно живе, а в собі самому. Не в Азії воно і не в Європі, а у власному «я», тільки в яв оте треба пізнати.

Згадаймо притчу про подорожніх у того-таки Г. Сковороди. Подорожні, мандруючи Індією, побачили якесь привиддя. Один сказав, що це лантушисько, іншому марилося місто, ще іншому село чи камінь, а був там дракон, власне, отой пацюк із черепом на голові. «Врятувався один, – пише Г. Сковорода, – що був дурніший та обережніший» і в пащу дракона не пішов. Хвильовий же в пащу дракона пішов, бо також вірив, що то не пацюк-дракон, а світле місто майбутнього. Ось вона – трагедія Миколи Хвильового. Пустив у душу антигуманну бацилу, з якої виріс нашіптувач, що проказував через його вуста оте жахливе: «І ми знаємо, і скоро прийде новий Спаситель і предтечею йому буде Атила» («Сатана в бочці»), водночас отого Сатану в бочці він бачив, як і дракона, – «центр всесоюзного міщанства», як і пацюка, що є одне в потрійній іпостасі. «Предтеча прийде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Європи», по-апокаліптично-му пророкував Микола Хвильовий, так само, як ляментно те саме проголошувала Касандра Лесі Українки і як болісно передрікав прихід Невідомого М. Коцюбинський. Невідомого, а з ним фата-моргани. І вони, на жаль, не помилилися.


Загрузка...



Схожі твори: